Юліан Чаплінський: Мені довелося стати урбаністом у процесі роботи

20.11.2017
  782

Головний архітектор Львова розповів Property Times про основні проблеми й досягнення у містобудівному плануванні Львова, про опір громадськості й забудовників, а також про те, яким чином вдалося ввести забудову міста в цивілізовану площину.

- Пане Юліане, наразі Львів є одним з кращих зразків міського планування в Україні. Як вам вдалося досягти цього?

- Мушу зазначити, що вся моя кар’єра архітектора була зосереджена навколо об’ємних об’єктів, а не містобудівних. Однак мені дуже допомогло те, що уже десятий рік Міська рада Львова співпрацює з урядовою організацією Німеччини GIZ, де є дуже багато урбан-пленерів, які нас  консультують, запрошують на конференції, різноманітні воркшопи. Вони в хорошому сенсі промили нам мізки. Вони зарядили не тільки мене, але й багатьох інших людей в Міськраді питаннями урбаністики, бо, на жаль, в Україні жодний факультет не випускає урбаністів. Урбаніст – це не архітектор, це зовсім інша професія. Мені довелося стати урбаністом в процесі роботи.

Які інструменти ми використовуємо? Це, в першу чергу, політична воля Андрія Садового, який не спустився на рівень «хай собі діється, що завгодно» , а ретельно контролює питання землі, її походження, радиться з нами. Він заснував Львівське комунальне підприємство з проектування доріг, громадських просторів, Інститут міста, що є інноваційним департаментом Міськради і виконує дуже багато урбаністичних проектів, залучив GIZ. У сукупності це породжує синергію і той результат, який ми сьогодні бачимо.

- З якими ще організаціями, крім GIZ, ви співпрацюєте?

- На мій світогляд вплинув великий друг Львова – голландський урбаніст Кейс ван Райвен, який в 30 років працював урбаністом у Міськраді Амстердама. В Голландії найстійкіша урбаністична традиція. Це фантастична абсолютно пленінгова країна, яка думає на сотні років вперед. Кейс туристом приїхав до Львова, закохався в наше місто, написав книжку-фотоальбом, назвав її «Львів – місто парадоксів». Він дуже часто відвідує Львів, винаймає тут квартиру, дуже багато нас консультує на волонтерських засадах, не комерційно.

Крім того, ми плідно співпрацюємо з Віденським технічним університетом. Вже 20 років існує співпраця між Львівською політехнікою і цим університетом Відня, але досі вона носила виключно академічний характер. В цьому році ми зайшли туди як міськрада, в тому числі, з фінансуванням спільного ворк-шопу. Ми розробили пленінгову концепцію на привокзальний район й на рогатку Шевченко-Городоцьку. Це військова частина в центрі міста, майже 4 га землі забудовані гаражами – це нісенітниця для центру міста. З одного боку, це вільна земля, очевидно, що колись з Києва прийдуть якісь люди в погонах і скажуть, що хочуть будувати житло чи щось інше. Тому ми, випереджаючи ці наміри, зробили те, що там має бути.


Юліан Чаплінський та Michael Innerarity, провідний архітектор бюро Behnisch Architekten 

- І що там має бути?

- Нами було розроблено 7 концепцій з різними функціями на кожну ділянку. Основний підхід містобудівельної Європи в тому, щоб  будувати багатофункціональні комплекси – починаючи з житла, закінчуючи громадськими просторами, офісами, маркетами, навіть виробничими приміщеннями. Наша концепція полягає в тому, щоб люди менше користувалися автомобілями й менше пересувалися містом, тобто щоб жили там, де працюють – це основне питання сучасної мобільності.

- Як до цього ставиться громадськість?

- Спротив громадськості, звичайно, є. Львів – це дуже складне суспільство. Воно дуже харизматичне, дуже амбіційне, і водночас дуже складне. Будь-яка новина – чи соціального характеру, чи політичного, чи технічного – викликає спротив. Але ми не чекаємо, що будь-яка ініціатива пройде, як по маслу – ми розуміємо, що будемо доводити це до людей. Я б сказав так: львів’яни тренують свою владу, і вони вміють це робити. Вони змушують нас бути кращими, ніж ми є насправді і, можливо, навіть кращими, ніж ми самі від себе очікуємо. Я свідомий того, що буде дуже багато людей, незадоволених нашою діяльністю, буде багато критики, навіть з образами – аж до прокльонів. Але така наша доля, тут нічого не поробиш.

Я думаю, що архітектура й урбаністика – це така сфера, яку оцінюють з роками. Пройде 10 років, і люди згадають, що до Садового Площа Ринок стояла в автомобілях, з кожного під’їзду було чутно запах сечі – це біло дуже непривітне місто, занедбане, з найгіршими дорогами в Україні. Сьогоднішній ми маємо зовсім іншу картинку. Спротив – це нормальний природний рефлекс: люди бачать, що вчора тут нічого не було, а зараз щось будується. Я поділяю цей нервовий рефлекс і ностальгію, але мушу зазначити, що капітал в історії країни все одно перемагав. Наше завдання правильно спланувати й правильно подати, щоб не було потворності. Я завжди кажу: не бійтеся високих споруд, бійтеся потворності в архітектурі.

Попри те, що законодавство України взагалі забрало у нас можливість погоджувати проекти і паспорти фасадів, ми сформували у Львові класну містобудівельну раду з професіоналів, з людей зі Спілки архітекторів, інших практикуючих архітекторів, активістів, у тому числі, земельників, працівників Політехніки. Я вважаю, що у нас одна з найдієвіших рад в Україні, вона працює майже на повну ставку. Майже щотижня ми збираємося, розглядаємо 2-3 проекти – це не тому, що я боюся брати на себе відповідальність. Я дійсно хочу, щоб, як мінімум, професійні кола мені довіряли й бачили, що нічого кулуарно не відбувається.

 Хто входить до містобудівної ради?

Члени містобудівної ради дуже різного віку. Антон Коломєйцев – наймолодший кандидат архітектури політехніки, йому менше 30 років. Це людина, яка вчилася у Відні, вільно володіє німецькою мовою, дуже добре знає пленінгові концепції заходу. Віталій Дубина, Петро Крупа – автори генплану міста, люди, які пам’ятають, як Сихів був селом, а потім перетворився в так званий спальний район. Це діалог поколінь, коли молоде каже – це робиться вже не так, а старше покоління все ж таки має досвід, з яким варто рахуватися. Як на мене, це є суто ознака Львова, як цивілізованого міста.

- Як ставляться до такої практики забудовники? Є опір з їхнього боку?

- Найбільші цивілізовані забудовники співпрацюють з радою на рівні ще ескізних намірів. Фактично я змушений брати участь у розробці кожного генплану. Мене менше цікавить зовнішня архітектура згідно чинного законодавства – це віддається на відкуп головному архітектору проекту. Але планування і генплан, посадка – це відповідальність головного архітектора міста. Поки ми лише на початку дороги, попереду на нас чекають нові транспортні моделі нових вулиць, ЛЕПів, реконструкції багатьох промислових об’єктів. Нас ще дуже і дуже багато чого чекає у місті. Тому мені б хотілося, щоб це було на рівні соціального договору. Ми маємо підготувати такий плацдарм, щоб мешканці самі зрозуміли доцільність змін. Так це відбувається в Мюнхені, в Берліні – чому б нам не зробити так само. Наше завдання – грамотно подати інформацію, а не просто сказати «ми це придумали» – зазвичай такий підхід викликає неприємну реакцію.

- Які плани реконструкції промислових зон?

- Дуже багато заводів вже занепали, значна кількість їх вже забудовується. Мені шкода, що завод «Полярон» почав руйнуватися до того, як я став головним архітектором. Зараз там бездарний стихійний план забудови без жодної системності. Лише під час останньої зміни ДПТ мені вдалося там «посадити» школу – на землі, яка належить місту. Там будується дуже багато житла низької якості. Ми передбачили там садочки і школу. Знову ж таки, ми передбачили школу, а за це нам не подякували, а, навпаки, посварили за те, що школа приватна. Люди думають, що ми живемо при комунізмі, взяли й написали забудовнику «збудуйте за 800 млн грн школу і віддайте її місту». Люди взагалі не розуміють права на приватну власність і законів України. Для мене перемога вже в тому, щоб зобов’язати забудовника половину своєї ділянки віддати під школу. Буде вона приватна чи державна, чи міська – це вже не в моїй компетенції.

- Ви згадали ЛЕП...

- Так, у нас є кілька коридорів ЛЕПів, які мають великі санітарні зони – генпланом міста передбачено сховати їх під землю. Відповідно, коли звільнять ці зони, одразу почнеться активна забудова території.

- Наскільки актуальна проблема незаконної забудови у місті?

- Вона вже стихла. Коли я прийшов, це був перший виклик для мене. Ми мали масове порушення містобудівних умов – коли видавали дозволи на 6 чи 8 поверхів, а будували 9 або 10, а потім якимось дивом вводили це в експлуатацію.

На початку незалежності за все це відповідав заступник міського голови, який видавав вихідні дані, і експертиза була за ним, приймання в експлуатацію було в компетенції головного архітектора. Держава, лобіюючи інтереси забудовників, нівелювала волю головного архітектора міста і архітекторів узагалі. Погодьтеся, що в Україні немає такого тренду – знати архітектора того чи іншого проекту. Коли до нас приїжджають, наприклад, зі Швейцарії, я їм кажу, що я люблю роботи їхнього архітектора Петера Цумтора або Маріо Ботта, вони відповідають «так, це наш сусід, ми його знаємо, це – наша гордість».  Швейцарці, німці, австрійці гордяться своїми архітекторами. А у нас хто будує будинок? «Інтергал-Буд», «Рієл», «Ваш дім». Тільки зараз потроху починають звучати якісь імена. Можливо, років через 10 люди почнуть купувати проект, бо він, наприклад, від «АРХІМАТИКИ». Це буде перемога архітектури. Зараз ми спостерігаємо дуже егоїстичний лобізм будівельника.

- Бувають випадки, коли затверджений містобудівною радою проект забудовник в процесі будівництва змінює?

- Безперечно. По-перше, наше законодавство перетворило ескізний проект, в якому можна побачити фасад, на так званий містобудівний розрахунок. Щоб зробити містобудівний розрахунок, не обов’язково бути архітектором – це може бути й інженер, який лише ескізно намалює пляму забудови – просто бокс з умовним фасадом. Це маразм! Я насправді не чекав такого від Верховної Ради. В нас забрали паспорти фасадів, ми не маємо права їх погоджувати – бо це корупція. Тобто художня рада в Амстердамі – це не корупція, а в Україні чомусь це вже корупція. Це написані забудовниками й лобійовані ними закони.

Як ми з цим боремося? Зазвичай забудовники хочуть зайти в допустимі види зонінгу, перевищуючи масштаб, процент забудови й т. д. Відтак вони повинні пройти через містобудівельну раду. А щоб пройти містобудівну раду, треба подати і фасад, і пластику, і всі розриви. Це перший інструмент. А другий інструмент в тому, що насправді ми дуже добре співпрацюємо з девелоперами ще на рівні генпланів. Третій інструмент полягає в тому, що більшість архітекторів радиться зі мною ще на початку проектів. Як на мене, це така своєрідна громада, але не формалізована якимись штучними утвореннями – спілка, гільдія чи ще щось – а на рівні людських взаємин. Архітектори розуміють, що, зрештою, я можу бути адвокатом їхньої архітектури перед забудовником.

Але є й дуже багато неприємних нюансів. Наприклад, «Комфортбуд» намалював розкішний фасад, і я бачу, що «малює» на тому фасаді забудовник – я переконаний, що він це не погоджував з архітекторами. Заради зниження ціни квадратного метру фасад просто спотворюється. На жаль, інструментів, крім міської ДАБІ, немає. Дуже шкода, бо ці дешеві фасади через 5 років матимуть жахливий вигляд.

- Авторський нагляд не сприяє вирішенню цієї проблеми?

- Авторський нагляд архітекторів номінально існує, але дуже мало забудовників дійсно його застосовують. Більшість забудовників мають своїх проектантів, які виконують робочі креслення самостійно, під себе. І там головну скрипку грає не архітектор, а власне забудовник.

- Які діють обмеження забудови центральної частини міста, і чи плануєте ви щось змінювати?

- Існують обмеження згідно регламентів зонінгу. Розрахункова гранично допустима висота – 15 м, в зоні регулювання забудови центрального ареалу – 18 м. Це регулюється такими документами, як  історико-містобудівне обґрунтування, яке погоджується управлінням охорони навколишнього середовища і Мінкультом. Але бувають випадки, коли допускається якась вища домінанта з огляду на сусідні будівлі. Загалом, це дуже хороший бар’єр, і пройти його дуже складно.

- Київським забудовникам це вдається.

- Львівським теж вдається прийти з погодженням Мінкульту, але оскільки у нас є захист – містобудівні умови затверджуються виконкомом, який очолює Андрій Іванович – такі речі не проходять.

- Як складається ситуація з будівництвом об’єктів інфраструктури – їх вистачає для тієї кількості нової житлової забудови?

- Це цікава тема. ЗМІ її дуже активно експлуатують – це поле для політичної заказухи про те, що ми, начебто, не будуємо садки, школи і т. д. Насправді, люди повинні зрозуміти, що житло будується, але кількість мешканців Львова не збільшується, як це не дивно. У нас немає такої навали переселенців з Донецької, Луганської області, з Криму, як у Києві. Люди інвестують в нерухомість просто для збереження коштів. Багато випадків, коли дві-три сім’ї жили в одній квартирі й мріяли про свій куточок. При сьогоднішній низькій ціновій політиці – по 500-600 доларів за квадратний метр – житло стало доступнішим. Поки будується комплекс, поки роблять ремонти, поки заселяються люди, проходить як мінімум два роки. Очевидно, що інфраструктура – це є наступний попит. Садки і школи будуються. В тих пленінгах, які ми зробили за 2,5 років, я змусив передбачити 20 садків по місту у житлових комплексах – сумарно це 1,5 тис. місць.

Міносвіти подавало статистику, згідно якої попит на садки складає 3 тис. місць. 1 тис. буде закрита найближчими роками за рахунок ремонту існуючих садків з прибудовами. Але ж треба враховувати, що тисячу місць забирають діти з області, яких возять до львівських садків батьки, які працюють в місті. Законодавчо ми не можемо заборонити брати цих дітей до садочків. Ще тисяча місць буде закрита за рахунок тих садків, які зводять забудовники на своїх територіях. По школах в нас зараз немає цейтноту, хоча ми теж передбачили 5 нових шкіл в нових детальних планах.

- В 2010 році був прийнятий проект розширення Львова за рахунок навколишніх населених пунктів. Яка наразі ситуація з його реалізацією?

- Він не спрацював. Є проект «Великий Львів», він нанесений на генплан міста, але зараз через конфлікт з Рясно-Руською вже рік-півтора ми навіть не можемо проводити межі міста. Існує багато політичних спекуляцій, велика кількість інвестиційних проектів стоїть, у тому числі голландський CTP, який мав вже збудувати перші корпуси свого індустріального парку. Приходять мешканці й кажуть «це наші городи, ми тут бульбу сажаємо». Де бульба, а де індустріальний парк, який має акумулювати 15 млн євро в рік в бюджет міста? Але це наша дійсність, ми мусимо з нею рахуватися. Я думаю, що проект не відбудеться, бо такі речі були можливі хіба за Радянського Союзу. Ми маємо свої окремі громади, свої ради. Хто віддасть такий кусень пирога Львову? Я навіть сенсу в цьому не бачу. Може, це й добре: хай ті громади самі роблять свої зонінги, свої генпланчики, які ми законектимо зі Львовом. Я не бачу сенсу рухатися в ширину.

- Як ви бачити архітектурне обличчя нового Львова? І які шляхи досягнення цього?

- Те, яким його бачу я, має дуже мало значення. Яким буде це обличчя, диктує ринок, архітектурна школа, рівень фахівців. Неможливо передбачити, яким буде Львів. Я б дуже хотів, щоб львів’яни нарешті відчули цінність того, де вони живуть – не вибивали вікна, щоб поставити пластикові, не крали латунну фурнітуру з дверей і не демонтували якісь ковані деталі. Щоб не руйнували ті пам’ятки, в яких вони живуть. Побутовий вандалізм – це найбільша проблема. Він породжений, з одного боку, ефектом безбатченків. Ми знаємо, що Львів заселяли зовсім різні люди, у них не було цього відчуття, що це їхній будинок, їхній дім. Ми тільки виховуємо ці речі. Як на мене, новий Львів – це, в першу чергу, дуже хороша відновлена стара архітектура, з вкрапленнями інноваційної сучасної архітектури. Як, наприклад, Центр Шептицького. Треба такі планки виставити, щоб вся Україна рівнялася. Мені б цього дуже хотілося. Щоб Львів був повернений не тільки на стару архітектуру, на історію – вишнівку, медовуху і т. д., а щоб у нас розвивався бізнес-туризм, культурний туризм, на концерти щоб люди їздили. Але я не хочу озвучувати якісь моделі, тому що це викличе запитання й спротив і архітекторів, і ще більший спротив суспільства.

Я мрію про те, щоб як мінімум весь пленінг Львова відбувався партисипативним, цивілізаційним крутим методом, як, наприклад, у Німеччині. Щоб ми навчилися чути один одного, говорити, щоб люди розуміли, де є берега впливу на владу, і вимагали чогось від влади згідно її компетенцій. В категоріях, коли сусід викинув сміття, а винуватий Садовий, або сусід вибив вікно, вставив пластикове, а винний головний архітектор, вести полеміку немає сенсу. Треба, щоб люди розуміли, хто відповідальний, адже насправді ми всі відповідальні на своїх рівнях за те, яким буде Львів.


Центр Шептицького

- Яке місто Ви вважаєте зразком міського планування, співпраці міста и громадськості?

- Це, безперечно, Амстердам, Роттердам. Мені дуже подобається, як себе поводить Лейпциг, адже він дуже подібний до Львова за масштабом і він також пережив соціалізм. Відень, безперечно, теж, але Відень в більшій мірі є жертвою тиранії капіталу – населення міста збільшується щороку на 10 тис., і вони вже не знають, де будувати житло, тому дуже сильно ущільнюють його – це певна безвихідь. Взагалі дуже багато німецьких міст – це класні урбаністичні пленери. Але для мене ідеалом є все ж таки Амстердам.

- Яким своїм проектом ви найбільше пишаєтеся?

- Найбільша гордість для мене – бути причетним до УКУ, до Центру Шептицького, де я був головним архітектором проекту, партнером Штефана Беніша. Якщо говорити виключно про мої проекти, мені не соромно за особняк на Драгоманова, особняк на Мішуги, мені не соромно за реконструкцію радянської промислової споруди під штаб-квартиру фірми SoftServe на Садовій. Я не можу сказати, що я пишаюся чимось – просто розумію, що я десь, як кажуть музиканти, не налажав, особисто мені за свої проекти не соромно.

Розмовляла Наталія Рева