Урбаністи радять не боротися зі стихійно витоптаними стежками
Стихійно витоптані стежки, або «бажані стежки» (desire paths), є важливим індикатором мобільності пішоходів у місті, і їх слід враховувати при плануванні, пише Guardian Cities, видання цитує Хмарочос. Стихійні стежки містяни витоптують, аби скоротити шлях, і пересуватись, як їм зручніше усупереч запланованому благоустрою.
Комунальники зазвичай розглядають це як акт громадської непокори і намагаються припинити рух, встановлюючи огорожі або висаджуючи кущі.
На перший погляд ця витоптана частина газону у британському Плімуті здається нелогічною. Та автор пише, що неподалік розташовано парк для скейтбордистів та велосипедистів, для яких сходи — це перешкода. Фактично, це стихійний пандус.
Натомість багато архітекторів та урбаністів пропонують розглядати стихійно витоптані доріжки як конфлікт або діалог між природним і штучним середовищем, а також як своєрідний фідбек до дій планувальників.
Так, Джейн Джейкобс наголошує, що місто створено для людей, а не навпаки, і немає логіки в тому, аби змушувати пішоходів підлаштовуватися під чиїсь плани.
Архітектор Ріккардо Маріні, який довгий час співпрацював із Йеном Ґейлом, також серйозно ставиться до стихійних стежин. Він наголошує, що такі доріжки вказують на справжні напрямки мобільності громадян. Хоча це, звісно, може не сподобатися забудованикам, які витратили кошти на гранітне покриття тротуарів.
Якось Маріні склав карту жуйок та недопалків на Реджент-стріт у Лондоні, щоб підказати муніципалітету місця найкращого розташування лав. Буває, що планувальники дозволяють людям самим витоптати стежки, і лише потім покласти покриття. У 1990-х роках так вчинив архітектор Рем Колгас під час роботи над одним із кампусів Іллінойського технологічного інституту.
Історики архітектури вважають, що нью-йоркський Бродвей спершу був саме стихійною стежкою, найкоротшим шляхом між поселеннями корінних американців. Маріні вважає, що це єдина американська вулиця, яка з’явилася природним чином, а не через прагнення проектувальників втулити все у регулярну решітку вулиць. Ендрю Фурман, професор архітектури та дизайну інтер’єрів в Університеті Раєрсона в Торонто, вважає, що стихійні стежки — реалізація права самому визначати свій шлях, чинити опір наказам. На його думку, ходіння — це спосіб не лише буття у світі, але і його перетворення.
