Григорій Мельничук: Вищий рівень професіоналізму архітектора — творити середовище, що визначатиме позитивні соціальні наслідки

Відбудова — це не лише про те, щоб знову звести школу, житловий будинок чи адміністративну споруду замість зруйнованої. За будівлями стоять міста, громади, соціальні зв’язки та економіка, тому механічне відновлення не завжди означає повернення до нормального життя.

Як зміниться роль архітектора в умовах повоєнної відбудови, чи готова система освіти до нових викликів і чому майбутнім фахівцям потрібно вчитися бачити місто як систему, Property Times розповів Григорій Мельничук, декан факультету архітектури, будівництва та дизайну Національного університету «Київський авіаційний інститут».

PT: Наскільки війна змінила підхід до підготовки архітекторів і будівельників? Що довелося змінити в навчальних програмах?

Г. М.: Ключовий виклик, який є на сьогоднішній день загалом для вищої освіти в умовах війни — це безпековий чинник. І наслідком цього є значна частка дистанційної форми освіти — університети фізично не мають такої кількості обладнаних укриттів, аби продовжити повноцінне очне навчання. І ми всі прекрасно розуміємо, що якщо онлайн ще можна підготувати менеджера чи політолога, то архітектора чи будівельника набагато складніше, а, наприклад, хірурга — практично неможливо. 

Але якщо говорити саме про архітектурно-будівельну сферу, то маємо тенденцію збільшення ролі професійних комп’ютерних програм — замість ескізів, креслень. Так, важливою складовою для архітекторів лишається макетування, але й тут 3Д-прінтери стають все доступнішими. Тож освітні програми змінюються більше з технологічним прогресом. Тим не менше зараз, на п’ятому році війни, і студенти, і батьки все більше цінують навчання і спілкування наживо. Роки онлайну навчили нас більше цінувати людей поруч.

PT: Які компетенції стали критично важливими після 2022 року, хоча раніше їм приділяли менше уваги?

Г. М.: Розуміття безпеки та інклюзивності. Це і про укриття, і про матеріали, і про планування. Висотки з монолітним каркасом і легкими стінами в один ряд газоблоків вже не виглядають такими привабливими. Укриття вже також розглядаються як окремий напрям, а не необладнаний підвал. У світі зараз три країни-лідери в цьому напрямку — це Фінляндія, Швейцарія та Ізраїль. І фінський досвід нам найближчий, адже вони протистояли СРСР.

І так, нарешті інклюзивність, безбар’єрність стали пріоритетом державної політики. Нові будівельні норми, безбар’єрні маршрути, окремі програми підвищення кваліфікації під егідою профільного міністерства — безумовний прогрес, хоча ми всі розуміємо, що це наслідок війни. Цей рух почався ще у 2014 році, переважно громадськими активістами — тоді з’явилися перші наземні переходи на Хрещатику замість підземних. Але інерція ще надто велика. 

PT: Чи можна сьогодні готувати архітектора так само, як 10–15 років тому?

Г. М.: Звісно ні, бо швидко змінюються і технологічні аспекти професії, і соціальні. Нові комп'ютерні програми, штучний інтелект, 3Д-макетування значно прискорюють розробку проєкту — це критично важливі навички, які однак і не підміняють творчості, креативу. Архітектура — професія на межі творчості і технологій, і тут є велика динаміка.

Але все більшою стає і соціальна та економічна складова роботи архітектора. З одного боку, це соціальна відповідальність — простір дуже сильно впливає на нашу поведінку, стосунки, здоров’я, але робить це дуже підступно — мовчки. З іншого боку, будь-який будинок, а тим більше район, місто — економічна система. Проєктуючи будинок, важливо як він впишеться в середовище міста не лише естетично, а й економічно.

PT: Який фахівець буде потрібен Україні у найближчі 5–10 років — архітектор, який добре проєктує окрему будівлю, чи фахівець, який розуміє місто як систему?

Г. М.: Перед нами стоїть виклик системного відновлення країни — і це не тільки і не стільки через війну, ми маємо перейти від пострадянських міст до сучасних. Надто багато після переходу від радянської системи так і не змінилося — ми бачимо лише нашарування. А це дуже сильно визначає майбутнє, і це не просто про потребу у сучасних громадських просторах, які подобаються молоді і підліткам. Це про справедливий простір, який формує здорове суспільство.

Історія архітектури та містобудування знала багато спроб створити майбутнє з нуля, з чистого листа. Британці, тікаючи від смогу Лондона, планували міста-сади, модерністи заперечували вулиці та вуличне життя, у США будували автомобільну «футураму» та «одноповерхову Америку». Але результати були переважно плачевні — неможливо створити живе місто штучно. Утопії мали сумні наслідки, і ми десь також живемо на їх руїнах.

Тож нам потрібні архітектори і архітекторки, які розумітимуть систему міста, навіть якщо проєктують окрему будівлю або ж наповнюють її новим життям.

Ревіталізація, оновлення з «оживленням» — це більше, ніж реконструкція стін, тут потрібні компетенції за межами суто проєктування. Тож доведеться бути трохи психологом, трохи соціологом, трохи економістом, а десь і політиком. 

PT: Чи вистачає Україні сьогодні архітекторів, містобудівників та інженерів для майбутньої відбудови?

Г. М.: Не вистачає — очевидна теза, і це було видно і до початку повномасштабної війни. Свого часу індустріальне типове будівництво суттєво применшило попит на професію архітектора — у радянському світі панельних мікрорайонів лише одиницям пощастило втілити свої авторські проєкти. Як наслідок, ми не надто готові до сучасного світу, де потрібно працювати з існуючим середовищем, існуючими будинками, вулицями, а не будувати селища в полі. А ось з інженерами ситуація все ж краща — технічна школа тримається на рівні.

PT: Де, на вашу думку, найбільший кадровий дефіцит?

Г. М.: Містобудування, чи точніше б сказати — містопланування, це трошки різні поняття. Urban planning just not urban development. Наразі лише третина громад, де є уповноважені органи архітектури та містобудування, мають архітекторів за освітою — це так, за формальною ознакою. Десятиліттями містобудівники з київських і не тільки проєктних інститутів креслили мікрорайони, не надто переймаючись думкою громади чи місцевою ідентичністю. Тож тут багато чого доводиться робити заново, з нуля, але це шанс зробити сучасно.  

PT: Війна показала важливість укриттів, автономності, резервного живлення, доступності міського середовища. Наскільки ці вимоги вже стали частиною архітектурної освіти?

Г. М.: Поки це багато в чому рівень підвищення кваліфікації спеціалістів — і в умовах, коли потрібно вирішувати питання безбар’єрності чи енергетичної стійкості ось зараз, немає часу чекати нових фахівців. До того ж університетська освіта — все ж дещо більше, аніж вміти проєктувати за ДБНами. І має пройти певний час і трансформації свідомості, аби ми говорили про ці речі як частину єдиної системи, а не окремі технічні рішення. 

У індустріальному ХХ столітті люди мислили містом-фабрикою з великим рівнем централізації та малою роллю окремої людини. Звідси всі ці величезні ТЕЦ, мікрорайони-житлові комбінати, де в ДБН все розраховано до кількості лавок на метр квадратний. Історично ж місто — не завод, де через зупинку одного з цехів зупиниться весь технологічний ланцюг. Місто — це мережа, напрочуд стійка у багатьох сенсах.

PT: Чи є ризик, що під час швидкої відбудови Україна просто відновить те, що було зруйновано, замість того щоб створити якісніше середовище?

Г. М.: Ризик великий — бо якісне планування потребує часу, міркувань, навчання, усвідомлення справжніх цілей, а якщо мова про фізичне середовище — тим більше. Тому можна казати про три рівні відбудови. Перший — тут і зараз, бо люди вже сьогодні мають мати дах над головою, а економіка — працювати. І десь це тимчасові, тактичні рішення. Другий — відбудова під час війни, коли проєкти тривають місяцями, вартують чималих коштів, але не завжди виправдані. І ось тут найбільший ризик саме такої «механічної» відбудови, прикладів вже є чимало.

І вже третій рівень — не скільки відбудова, як відновлення, чи точніше оновлення і шлях у майбутнє. Тут гра слів з глибоким змістом: відбудова більше про фізичний простір, відновлення — і про соціально-економічне. Але у всі часи міста оновлювалися — і часто саме війни, стихійні лиха, кризи суттєво змінювали їх. Тому коли ми говоримо Build back better — це не стільки про будівництво, скільки саме про оновлення як філософське поняття. 

Японці, які не раз відбудовували міста після стихійних лих та пожеж, відродили з ядерного попелу Хіросіму та Нагасакі, вкладають в це поняття саме глибокий зміст міського оновлення як переродження. Саме слово «будувати» має вузьке чи широке значення — як-то відбудувати будівлю школи чи відбудувати школу. Школа — інституція, так само і місто — дещо більше, ніж сконцентровані будівлі. Коли в них не відновиться життя — вони мертві. Build back better варто розуміти саме в ширшому значенні.

PT: Які помилки довоєнного містобудування не можна повторювати під час відбудови?

Г. М.: Директивне планування. Можна довго говорити про спадок і помилки модернізму, про пострадянську комерціалізацію, але, як на диво, ми не унікальні, і у ХХ столітті США та СРСР багато в чому були схожими в контексті містобудування. Так, індустріальна епоха швидкого зростання населення міст не лишала часу на органічне формування простору, індивідуальну архітектуру та залучення мешканців до планування. Зараз саме останнє — важливо.

У великому світі з відкритими кордонами прихильність до власного міста, громади багато в чому визначається залученістю до її творення. І ніби продовженням цього є соціальна функція архітектури, соціальна адаптація — коли архітектор, містопланувальник мають подумати про потреби людей, навіть якщо ті їх не усвідомлюють напряму. Це вже не просто партисипативне планування як збірник побажань, а соціально відповідальне планування з турботою про користувачів. Це вищий рівень професіоналізму — творити середовище, що визначатиме позитивні соціальні наслідки.

PT: Україна адаптує європейські стандарти та підходи. Де нам варто максимально переймати досвід, а де потрібні власні рішення?

Г. М.: Багато чого ми маємо адаптувати, адже прагнемо до Європейського Союзу, де діє безліч різноманітних регламентів та стандартів. Тож для нас відбудова та практична європейська інтеграція — це одне ціле, єдиний процес. Особливо коли мова йде про будівельні матеріали, екологічні стандарти — тут ми маємо адаптуватися, хоча й розуміючи, що наслідком буде здорожчання.

А ось містопланування — зовсім інше. Навіть в ЄС немає єдиного стандарту містопланування, містобудівної документації, навіть системи даних. Тут велику роль грають традиції та історичні процеси, що зумовили системні реформи. Німецьке інтегроване планування багато в чому стало наслідком відновлення в рамках об’єднання країни після падіння Берлінського муру. Польська ревіталізація — історія про практичне оновлення міст в рамках інтеграції до ЄС, зараз поляки знову переосмислюють місцеве планування — і так готуються до майбутнього.

Зараз всі військові експерти світу спостерігають за Україною як за полігоном війн майбутнього. Але так само Україна потроху стає і світовою лабораторією містопланування майбутнього — українська історія відбудови буде власною.

Ми сильні в цифровізації, в згуртованості, в стійкості, в інноваційності — це допомагає нам вистояти у війні, але ці якості стануть, дуже сподіваюся, і основою історії успіху відбудови.

PT: Чи може українська архітектурна школа запропонувати щось своє для повоєнної Європи?

Г. М.: Чим далі, тим архітектура стає не лише і не стільки про зовнішній образ будівель та просторів, як про сенси, глибше наповнення. Годі шукати окремий суто український архітектурний стиль, але очевидно, що відбудова, повоєнне оновлення дасть щось нове для європейського, а може і світового контексту. 

Колись японські архітектори вигадали стиль метаболізм як використання принципів індивідуального розвитку живого організму. І це було більше, аніж органічна архітектура, що наслідувала лише форми живої природи. З часом з’явився напрямок екологічної архітектури — і знову ж не лише за формами, а як злиття будівлі і природного середовища. 

По-справжньому цікаві напрямки і рішення з’являються там, де поєднуються не лише звична дихотомія архітектури — форма та функція, а й сенси, цілі, прагнення, що довгий час лишалися «за кадром» архітектури та містобудування. Тимчасовість чи довговічність — а архітектурні витвори нерідко переживають своїх авторів. Технократичність чи екологічність — спроба підкорити природу чи стати її частиною. Директивність чи партисипативність — планувати і змінювати урбанізоване середовище через примус чи співучасть громади. 

Так само як у слово «будівництво» часом вкладають вищий зміст, аніж про будівлі, так само і в слові «архітектура» ми часом бачимо набагато вищі сенси, аніж зовнішній образ. І думаю українське суспільство, що роками демонструє стійкість у страшній війні, спроможне продемонструвати світу і дещо нове у мирному майбутньому.

PT: Наскільки сьогодні молоді архітектори орієнтуються на український контекст, а наскільки — на міжнародні тенденції?

Г. М.: Архітектура — інтернаціональна професія, що не знає кордонів, її складно ділити. Для архітектора дуже важливим є таке поняття як «надивленість» — бачити більше міст, будівель, аби щось узагальнювати, щось переймати, а звідти — адаптувати і творити нове. Тож поки можна більше говорити про все більше включення у міжнародні тенденції — і проєкти справді стають все якіснішими. Хоча велика роль — у замовників, їх «надивленість» також важлива.

А український контекст лише твориться — під повітряні тривоги і вибухи, в укриттях і на верхніх поверхах, коли часом «зоряні війни» видно за вікном офісу чи помешкання. І тут зарано говорити: «Ось він, український контекст, ми готові». Це процес, який твориться, аби вийти у світ, коли повномасштабне вторгнення зміниться повномасштабною відбудовою і оновленням.

PT: Якщо уявити Україну 2035 року, якою ви хотіли б бачити її міста — і що потрібно зробити вже зараз, щоб вони такими стали?

Г. М.: Міста мають стати домом. Міста, села, селища, невеликі хутори — ми маємо їх тією чи іншою мірою привласнити, аби не сприймати як чуже вороже середовище за порогом помешкання. Інструмент — спільне планування та містотворення, присвоєння через співучасть. І ці процеси вже йдуть — навіть в нинішніх умовах, навіть у прифронтових громадах.

І питання навіть не у 2035 році чи 2050 — міста неможливо добудувати. Яку ідеалізовану форму ми б не винайшли зараз, з найкращих прагнень, ідеальна, але статична система наступного дня не відповідатиме новим викликам і застаріє. Довгострокове планування в умовах невизначеності — те, чому ми зараз вчимося разом у страшних умовах. Ми щодня адаптуємося до чогось нового, що не було ніколи — бо ми живі. І міста мають стати живими.