Олег Дроздов: Без громади й бажання людей повернутися жодна відбудова не відбудеться
Відбудова — це не лише питання квадратних метрів чи нових фасадів, це глибока трансформація країни та суспільства. У розмові з Property Times Олег Дроздов, архітектор, урбаніст і співзасновник Харківської школи архітектури пояснює, чому Україна ризикує втратити власний голос у процесі відбудови, навіщо містам потрібна поліцентричність, чому радянський житловий фонд неможливо «підлатати» косметичними рішеннями та як війна змінює саме уявлення про житло, безпеку і міське середовище.
РТ: Ви часто говорите про ризик «інтелектуальної колонізації» під час відбудови. Як знайти баланс між залученням зіркових іноземних архітекторів та розвитком місцевої експертизи?
О. Д.: Перш за все, ці процеси відбудови мають відбуватися за участі тих, хто постраждав. Голос людей має важити набагато більше. Навіть внутрішньо переміщені люди, переїхавши кудись, поступово втрачають зв'язок з тим, що відбувається на місці. Тому право першого голосу — за тими, хто залишився.
Безумовно, нам потрібна додаткова експертиза. Нам потрібні іноземні викладачі й партнери. Але будь-яка залученість іноземців має бути частиною освіти, підвищення кваліфікації українців. Готові рішення «зі сторони» — це погано: вони не адаптуються і не стають справжнім результатом.
Відбудова — це передусім ментальний процес, інтелектуальний. Велика частина цієї повістки — євроінтеграція, а це і політичний, і ментальний процес. Без інтелектуального супроводу жодна матеріальна відбудова не має сенсу. Це і демократизація, і партисипація — процеси, які можуть привести нас до суспільства іншої якості.
РТ: Ви описуєте розвиток Києва як «пожирання» інших регіонів. Якою має бути архітектурна та містобудівна політика, щоб забезпечити поліцентричність України після війни?
О. Д.: Дійсно, будь-яка нова хвиля кризи стягує все більше людей до столиці. Поліцентричність можна забезпечити кількома способами. По-перше, децентралізація може бути державною. Розглянемо на прикладі Чехії: коли Прага почала стягувати все до себе, держава цілеспрямовано сприяла тому, щоб технологічний сектор переїжджав у Брно. Так само і у нас — якщо є відповідні потоки і географічне положення, держава може стимулювати переїзд компаній в інші міста.
Крім того, наші міста на півночі та сході країни перетворюються на порожнечу, і це небезпечно: адже ми маємо понад 2000 кілометрів кордону з ворогом. Якщо ці прикордонні міста економічно розвинені — вони стійкіші, резильєнтніші, здатні чинити опір набагато краще. Але для цього потрібна державна програма.
З точки зору урбаністики є важливі інструменти: інша податкова структура, соціальна підтримка, культурна політика, освітні кластери. Громада і тільки громада може ініціювати зміни — через мерів, головних архітекторів, звертаючись по допомогу до держави.
РТ: Значна частина українців досі живе у радянських будинках. Ви пропонуєте радикальний крок для їхньої модернізації — реприватизацію. Як ця модель може працювати на практиці?
О. Д.: Близько 80% українців живе в радянській спадщині, побудованій між серединою 60-х і серединою 80-х. Треба сказати відверто: ці простори формують людей. Якість сходових кліток, дворів — усе це формує певний ментальний патерн. Головна проблема — приватизація квартир без відповідальності за спільні простори. Ніхто за сходи й стіни не відповідає, і це робить будь-яку трансформацію надскладною.
Для вирішення цієї проблеми є два підходи — еволюційний і революційний. Еволюційний — спонукати мешканців створювати ОСББ і ставати дієвими власниками свого середовища. Революційний — реприватизація з повним переоформленням відповідальності. Також потрібні зміни планувальні: кожна будівля має виробляти і заощаджувати енергію, простори дворів мають бути по-справжньому «своїми» для мешканців. Сьогоднішня ситуація не відповідає ні безпековим, ні кліматичним, ні соціальним вимогам.
РТ: Багато малих міст в Україні будувалися навколо великих заводів. Зараз, коли ви пропонуєте розвивати «браунфілди» (закинуті промзони), як це може змінити ландшафт типового постіндустріального містечка?
О. Д.: Щодо промислових зон — є два шляхи. Перший: повернути землю, яку ми не використовуємо, природі, дати їй можливість рекультивуватися й перетворитися на парки. Другий: індустріальна спадщина може бути чудово трансформована в культурні простори, офіси, дозвілля. Це теж частина нашої пам'яті й ідентичності, і є багато успішних прикладів такого підходу.
РТ: Ви виступаєте за зниження поверховості забудови. Чи реально це реалізувати в умовах українського девелопменту, який звик до максимізації квадратних метрів?
О. Д.: Висотки — це не просто питання вартості. З точки зору безпеки в умовах війни: чим менший квартал і нижча будівля, тим менший вплив від удару, тим менше постраждалих. Висотки «ловлять» дрони. Вплив будь-якого вибуху на висотну будівлю з великими стінами — набагато більший, ніж, приміром, на 4-поверховий квартал з великим двором.
Але є й інша проблема: у нас зараз будується стільки нерухомості, для якої немає реального попиту. Це депозитарії. Ми знищуємо природу й займаємо території заради інвестицій, які нікому насправді не потрібні як житло. Якщо опинитися в будь-якому європейському місті і подивитися, скільки вікон світиться о 10-й вечора, — і порівняти навіть зі Львовом, — різниця разюча. Ми занадто багато будуємо.
Чи правильно створювати компактні квартали для переселенців з одного міста — наприклад, для ВПО з Бахмута або Маріуполя? Чи це ризик виникнення гетто?
О. Д.: Це питання для антропологів і соціологів, але я маю свою думку. Я читав про українську діаспору в португальському містечку — як вони зберігають свою ідентичність, відзначають свята, збудували церкву, і водночас дуже активно залучені в місцеве життя. Це здоровий приклад: зберігати власну культуру, але бути частиною місцевої громади.
Квартал для мешканців Бахмута — це важливо, бо нам потрібне ментальне збереження Бахмута. Це колективний процес: люди, які пам'ятають місто, відтворюють його в спільній пам'яті. Те, що вони поруч — це, мабуть, добре.
Ці люди мають право на збереження своєї пам'яті. І пам'ять — це дуже колективний процес. Ми віримо, що Бахмут знову стане українським, і ці люди будуть тими, хто його відбудовуватиме.
Але є одна критична умова: такий квартал не може бути ізольованим від міста. Квартал має знаходитися всередині міської тканини, навіть якщо він компактний.
РТ: Як відбудовувати деокуповані міста, які були зосереджені навколо великих підприємств, що знищені ворогом чи релоковані в інші регіони?
О. Д.: Мені здається, будь-яке місце — як корпорація чи організація — має мати сенс існування. Без економічних важелів і смислів нічого не відбудується. Якщо були певні технологічні ланцюжки — переробка, добування солі, інші природні економіки — то їх відродження потягне за собою й відродження міст. Якщо говоримо про сільське господарство — можливо, якісь землі перетворяться на степ або стануть своєрідним національним парком після розмінування.
Але найголовніше — люди. Без громади, без її бажання повернутися й формувати своє майбутнє — жодна відбудова не відбудеться. Вся регенерація можлива тільки тоді, коли люди самі уявляють собі краще майбутнє.
РТ: Чого нам бракує для відбудови? Як вирішити дефіцит кадрів і повернути інтелектуальний ресурс?
О. Д.: Нам бракує і робочих рук, і мізків. Носіїв знань та експертизи критично мало в Україні — навіть до повномасштабного вторгнення їх не вистачало, а тепер стало ще менше. Навіть маючи донорів, гроші й гранти — нема кому працювати вже зараз. Без радикальної технологічної революції ми не впораємося.
Українці надзвичайно талановиті. Але через симулякр в освіті, коли хтось вдає, що навчає, а хтось — що навчається, ми втрачаємо потенціал. Потрібна мобілізація якості освіти.
Ми також конкуруємо з Європою за 10 мільйонів українців, які зараз там. Нам надважко виграти ці змагання, але треба намагатися зробити наші міста привабливими. Зарплати людей зі знаннями зростатимуть, вартість життя вже зросла. Є різні соціальні програми. Але головне — ми як країна маємо думати, як утримати найкращих, повернути тих, хто виїхав, і стати привабливими для експатів у пошуках хорошої кар'єри.
І ще один момент, про який варто думати: тренд на work-life balance — він змінився не в бік роботи. Але якщо така динаміка продовжиться в глобальному масштабі, Китай домінуватиме скрізь, а ми перетворимося на туристичний сервіс. Треба переглядати погляди на цей баланс, бо він може призвести до серйозних наслідків для цілих суспільств.
Фото: Будинок соціального житла у Львові, Златослава Криштафович
