Міста людей, що зникають

Григорій Мельничук,

в.о. декана факультету архітектури, будівництва та дизайну Київського авіаційного інституту

Ми потроху привчаємося до сумних новин про жертви чергових ракетно-дронових атак. Психологічна захисна реакція людського організму перетворює все нові звістки про трагедії внаслідок руйнувань на потік щоденних новин за ранковою кавою – з підступною думкою «добре, що цього разу не зі мною». І так, ми досі живемо в містах, де часом у дорожніх аваріях гине більше людей, аніж внаслідок війни, – і толеруємо таку ситуацію. Ми ще не навчилися цінувати життя по-справжньому, безкомпромісно.

Ця війна – велике випробування у багатьох сенсах, але насамперед – це тест на людяність, момент істини повернення до базових цінностей. Дуже важливо не впасти у ресентимент, у ненависть і прагнення відплати – з такого кола важко вибратися. Насамперед ми маємо навчитися цінувати людей. Своїх людей. І тих, хто нам не те щоб байдужий – але часом опиняється «на дальніх орбітах» сьогодення.

У кожного з нас є ті, кого ми були б раді бачити, – але ні, не сьогодні. Завтра напевно, а з понеділка – точно передзвонимо. У мирному часі ми живемо у пастці «вічного сьогодні»: коли здається, що завжди можна трішечки відкласти. І навіть зараз, після нічних тривог і вибухів, зранку ми знову входимо в ілюзію мирного життя. Наче зі світанком війна – і всі загрози – зникають, наче магією. Ранкова кава і буденність.

Нічого дивного, це природа Міста як такого. Міста напрочуд живучі. Відбуваються катастрофи, виникають і гинуть імперії, змінюються народи, а міста з точки зору матеріальної сутності нікуди не зникають. Вулиці, будинки, інфраструктура – так, все поступово оновлюється, «Build back better» в дії. Після чергової катастрофи місто стане ще краще. Якщо зовсім не зникне.

Але є одне але. Місто переживе, а люди – не всі. Коли війна скінчиться – а це неодмінно станеться, – постане питання вшанування пам’яті. Звісно, буде багато меморіалів загиблим воїнам – героям, які боронили Україну на фронті. Але неодмінно буде і місце пам’яті тих, хто загинув у власній оселі. Можливо, це буде напівзруйнована багатоповерхівка, одна з багатьох, де мешканці так і не прокинулися.

Це нагадуватиме Хіросіму. Місто, що зазнало атомного бомбардування, відновилося досить  швидко. Трамвайна система запрацювала через три дні. З 123 вагонів 108 було знищено внаслідок вибуху – але три трамваї, які вціліли або були відновлені після бомбардування, їздять і зараз. Майже нічого не нагадує про катастрофу, де загинуло від 90 000 до понад 160 000 осіб. Хіба Atomic Dom – будівля промислової палати на набережній, що вціліла в конструкціях стін і каркасу купола та яку не знесли і не відбудували. Лишили як згадку – і німого свідка тих подій…

… Звістка про загибель колишнього колеги, з яким сиділи за сусідніми столами, застала мене у студентському просторі архітектурного університету, який він колись закінчував. Повідомила про це колишня колега, яка закінчувала цей самий університет, дізнавшись від колеги, яка його закінчувала. Коло замкнулося.

Сквер поруч його будинку ззовні ніяк не нагадував місце трагедії: за сотню метрів від смертельних руїн як завжди гуляли з собаками, сиділи на лавках і насолоджувалися літнім вечором. Лише поліцейський патруль, що перекрив вуличку, сигналізував, що тут не все добре. І лише зовсім близько – інакше: на лавках вже втомлені рятувальники, на доріжках – схвильовані медики, а на газонах – намети і понівечені автівки. У світлі прожекторів – крани продовжують розбирати бетонні плити старого будинку. В пошуках життя, але скоріше – смерті.

Присвячується пам’яті Антона Сисоєнка, архітектора, який з міністерства пішов у Збройні Сили, але знайшов свою смерть у власній оселі на Сирці.

P.S. Цей текст було дописано ввечері під завивання повітряної тривоги. Ніхто не знає, хто невдовзі зникне. А на ранок під руїнами було знайдено ще двох загиблих.