Urban future with love

Григорій Мельничук,

в.о. декана факультету архітектури, будівництва та дизайну Київського авіаційного інституту

У найтемніші часи єдине, що може зігріти, — це сподівання на краще майбутнє. Вже може дещо призабуте, але за змістом чудове гасло «Build back better», «Відбудувати краще, ніж було», було проголошене у той страшний березень 2022 року, коли війська агресора стояли біля столиці, міжнародної допомоги ще не було — і ніхто не знав, що буде далі.

Але саме тоді було створено законодавчу базу, яка розвивала це гасло у розумінні не лише відбудови будівель — а нової якості міського розвитку. Саме того березня було розроблено законопроєкт про програми комплексного відновлення, який ухвалили у травні; у жовтні на Покрову уряд ухвалив порядок розробки таких програм, а у 2023 році і громади, і області вже почали розробляти такі документи.

Минулі два роки тепер вже у Мінрозвитку пішли на пошуки кращих практик та практичних рішень планування відновлення та подальшого розвитку. Ми досліджували й впроваджували різні світові рецепти відновлення та розвитку, відкинувши практики просто відбудовувати будинки, як було на Близькому Сході та Балканах.

Ще до повномасштабного вторгнення українські міста почали застосовувати німецьку практику інтегрованого розвитку, застосовану під час реінтеграції східних земель у 1990-ті після об’єднання Німеччини. В останні місяці умовно спокійного 2021 року поляки привезли в Україну практику ревіталізації міст — такі програми стали основою оновлення польських міст під час інтеграції Польщі до Євросоюзу у 2000-х і фінансувалися структурними фондами ЄС. Ці два підходи стали основою для програм комплексного відновлення.

У Південній Кореї ми досліджували практики повоєнного відновлення розділеної країни, розвитку столичної агломерації неподалік DMZ — лінії розмежування,  а також будівництва нових міст. Було дуже цікаво зустріти гасло Build back better у Японії, де це частина філософії постійного відновлення міст після стихійних лих. Але так, з нашими планами цифровізації містопланування ми вже замахнулися стати більш просунутими за японців, тут наші дискусії на рівних.

Шукати кращі рішення для майбутнього відновлення українських міст нам також допомагають проєкти ООН, іспанці, литовці, шведи, фіни, бразильці, португальці, французи, італійці, британці, південноафриканці; і американці, навіть без фінансування USAID. Без перебільшення, весь цивілізований світ зараз допомагає нам не лише зброєю і грошима,  а й дивитися в майбутнє, планувати повоєнне відновлення. І Україна тут стане полігоном для конкуренції кращих світових практик.

Та, без сумніву, буде зовсім новий, саме український сценарій. І повоєнне відновлення — це не просто відбудова зруйнованого, нові сучасні стратегії та плани розвитку, кращі урбаністичні рішення. Аби майбутнє наших міст стало справді кращим, ніж було і до початку війни у 2014 році, ми маємо почати з головного, тобто з людей, з нас самих.

Ми в Україні дуже травмовані ненавистю. Ми бачили жахи ненависті з боку агресора. Воєнні злочини Бучі та інших містах неможливо пробачити. Ми бачили знищення цілих міст – і це у нас зародився термін «урбоцид». Ми ніколи це не пробачимо. Ніколи. Але ми маємо уникнути ризику самим невиліковно заразитися ненавистю. Кажуть, що борячись з драконом, можна самому стати драконом. І цей ризик справді великий.

Дуже багато людей сприймає міста, особливо великі міста, як місця концентрації ненависті. Ми ненавидимо забудовників, які на місці зеленої зони зводять жахливі 20-30-поверхівки, аби нашвидку розпродати квартири та втекти. Ми ненавидимо інших водіїв, коли стоїмо в машині в заторі і дуже поспішаємо. Ми ненавидимо сусіда, який вже котрий вечір шумить болгаркою і дрилем, або ж сусідську дитину, що плаче серед ночі. І великим є ризик, що по завершенню війни накопичена ненависть до агресора виплеснеться у міський простір на оточуючих.

Ми ненавидимо міста, але не можемо без них. Від такої ненависті ми лише втрачаємо — ми втрачаємо суть міського способу життя, унікальної колаборації тисяч незнайомців, якій тисячі років. Міста існували вже тисячі років тому, коли не було держав у сучасному розумінні, не було грошей як таких, не було тисяч винаходів, які для нас здаються банальними. Але саме тоді, тисячі років тому, люди винайшли місто.

В умовах жахливих втрат війни, руйнувань, житлової кризи переселенців, демографічного колапсу і психологічного вигорання варто звернути увагу на те, з чого починалася наша сучасна цивілізація — на міста. Саме міста у всі часи давали прихисток знедоленим і відторгнутим, ставали майданчиками найсміливіших інновацій і винаходів, були осередками нових течій у культурі, науці, врешті давали дорогу новим людським цінностям.

Ми маємо навчитися любити міста — і себе у містах. Адже ми облаштовуємо оселю для наших близьких. Ми будуємо дім для наших дітей. Ми формуємо місто і світ для прийдешніх поколінь. Свідомо, чи ні, але ми це робимо з любов’ю. І аби це справді втілилося у краще майбутнє, ми маємо цьому свідомо вчитися. Вчитися толерантності, інклюзивності, співпраці — і саме у практичному розумінні. Багато таких навичок ми набули за роки війни і тепер ми маємо перетворити це на краще урбаністичне майбутнє.

Відновлення потребуватиме безлічі професій і компетенцій, яким складно навчити в одному університеті чи запозичити досвід однієї країни. Попереду велика колаборація, але перш ніж взятися за науки, ми маємо зафіксувати для себе цінності людиноцентризму і перебороти ненависть любов’ю. Це і може стати тим українським сценарієм відновлення, який перейматимуть у нас десятки країн. Готуймося до цього вже зараз.

Найтемніша ніч перед світанком. Найлютіша зима перед весною. Ми справді можемо зробити краще, нам допомагають. Але дуже важливо почати з себе — заради себе, близьких, незнайомців навколо — і прийдешніх поколінь. Почати любити наші міста і творити спільне майбутнє в любові.