Жінки у містах чоловіків: гендерні аспекти урбанізму

Григорій Мельничук,

в.о. декана факультету архітектури, будівництва та дизайну Київського авіаційного інституту

Про відмінності жіночих та чоловічих психології та поведінки написано безліч наукових та художніх творів – тут складно віднайти нове. Але лише зараз, в умовах розуміння та впровадження людиноцентризму у містоплануванні теоретики та практики почали пошук кращих рішень, аби врахувати наші відмінності у нашому спільному великому домі – місті.

Традиційно професія містопланувальника, містобудівника вважалася чоловічою – власне як і посада головного архітектора міста. Розглядаючи та креслячи плани міст, вони дивилися на них загалом, наче з висоти пташиного польоту, з helicopter view. Особливо це стало поширеним у ХХ столітті, коли в рамках застосування концепції модернізму в рамках повоєнної відбудови та стрімкої урбанізації цілі міста розроблялися – і будувалися – за єдиним проєктом. Рівні вулиці, типові будинки, все наче передбачено – ідеальний порядок.

Лише з часом стало зрозуміло, що щось пішло не так – замість порядку ширилася стерильність міського простору, тотальне спрощення дизайну міського середовища – і, відповідно, збідніння міських практик. Свого часу різноманіття, непередбачуваність і до певної міри стрімка хаотичність породили міста як соціально-просторове явище – тоді як модернізм намагався все передбачити і загнати міські практики в рамки.

Ще один гендерний стереотип, що чоловікам ближчі масштаби міста загалом, а жінкам – місцевої громади. Справді, мер-чоловік виглядає так само звично, як жінка – лідерка місцевої спільноти. Господиня не просто в оселі, а у певному міському просторі великого будинку, вулиці, кварталу. Сусідства (neighborhood), як заведено називати такі спільноти у сучасній урбаністиці.

Але до чого тут гендерні особливості? Як вплинули ці тенденції містопланування ХХ століття на жіночі практики у містах? Насправді дуже суттєво – і з до певної міри це можна вважати однією з передумов феміністичних рухів ХХ століття. Адже спрощення міських практик, стерилізація міського простору найбільше вдарили саме по жінках у містах. Жінки опинилися у містах чоловіків – накреслених рівною лінійкою з висоти пташиного польоту, де сусідства і те саме «місто на рівні очей» просто зникли.

Чи слід це вважати змовою жіноненависників-містобудівників проти жінок? Ні, злого умислу від початку не було. Більше того – в рамках одного з архітектурних рухів першої половини ХХ століття – німецького Баухаузу – саме жінки створили концепцію кухні як окремого приміщення для приготування їжі. Так, ще на початку ХХ століття окремих кухонь як таких в оселях не існувало: плити для готування розташовувалися в комплексі печей у невеликих нішах коридорів, без сонячного світла.

Здавалося б, винайдені самими жінками школи Баухаузу окремі кухні з вікнами і вбудованими меблями, з водогоном, каналізацією, газовими плитами («франкфуртська кухня», «мюнхенська кухня») мали стати стрибком вперед – і забезпечити кращі умови жінкам, які переважно готували їжу вдома. Але насправді така сепарація стимулювала ізольованість жінок на цих самих кухнях – і через інфраструктуру осель підтримувала відоме бачення жінки виключно у домашньому середовищі. Німецьке гасло «Kinder, Küche, Kirche» (діти, кухня, церква) набуло поширення ще за Німецької імперії у другій половині ХІХ століття – і окремі кухні його лише підсилили.

«Місто на рівні очей», користувачками якого жінки є набагато більше за чоловіків і яке було багато в чому втрачено за модернізму ХХ століття – це чимало аспектів міського дизайну. На загальному рівні це – «компактне місто», коли чимало послуг можна знайти неподалік від дому чи в одному районі-сусідству.

Це у чоловіків переміщення досить прості: «дім-робота-супермаркет-дім», ну і щось ще на вихідних. Жінки ж відвідують набагато більше різноманітних закладів, і заплановано, і спонтанно. Робити такі переміщення автомобілем не так зручно; що жінки водять гірше за чоловіків – стереотип, однак у сім’ї якщо автомобіль один, ним керує переважно чоловік.

Тож саме жінки більше пересуваються пішки, роблять короткі поїздки громадським транспортом, нерідко – з дітьми чи вантажем покупок. Тож «пішохідне місто», безбар’єрний міський простір – це насамперед про жінок і для жінок. І про громадську безпеку, на яку впливає міський дизайн: саме жінки часто бояться порожніх підземних переходів і глухих ліфтів, віддаючи перевагу перебігти дорогу чи йти сходами.

… Це виглядає дещо романтично, але сучасний людиноцентричний урбанізм був започаткований певною мірою саме через поєднання чоловічого і жіночого, через гендерний баланс – і розуміння міста як нашого спільного дому, а не ворожого «чужого» середовища за межами оселі.

Саме так можна розглядати біографії Йена Гейла, відомого данського архітектора, що перетворював Копенгаген на одне з перших «міст для людей», і Джейн Джейкобс, нью-йоркської журналістки, яка протистояла перебудові міста, коли руйнувалися старі наповнені життям квартали – і на заміну їм будувалися шосе на естакадах і бездушні висотки-хмарочоси. Їх вважають родоначальниками нового урбанізму по обидва боки Атлантики – але їх біографії схожі.

Джейн Джейкобс була одружена з архітектором Робертом Гайдом Джейкобзом-молодшим, і саме від нього у домашньому спілкуванні вона отримала чимало знань з архітектури та міського планування. Схожою є історія і Йена Гейла – від початку він був досить типовим архітектором, але змінив погляди саме через вплив його дружини Інгрід Гел, психологині, разом з якої вивчав взаємодії між публічним простором і суспільним життям.

Пошук гендерного балансу інтересів у плануванні міського простору – складне, але вирішуване питання, коли ми розглядаємо взаємодію жіночого та чоловічого начал як рівне партнерство. Але тут неможливо обійтися і без ще однієї важливої теми – діти у містах. Існує цілком обґрунтована думка, що саме через нинішній характер урбанізації ми маємо демографічну кризу і суттєве зниження народжуваності, особливо у мегаполісах. Та про це – вже іншим разом. А поки – насолоджуємося весняним відродженням і теплом.