Новий дім чи ізоляція: яким має бути житло для ВПО

Через повномасштабне вторгнення рф Україна зіткнулася з найбільшою хвилею внутрішнього переміщення в сучасній історії Європи. Мільйони людей залишили свої міста й села, здебільшого без розуміння, чи повернуться колись додому. Перші роки великої війни житлова політика щодо ВПО була політикою екстреного реагування: модульні містечка, гуртожитки, санаторії, тимчасове розселення, компенсації за оренду.

Війна триває,  й очевидно, що проблему розселення потрібно вирішувати з прицілом на постійне, а не тимчасове проживання. Найскладніша ситуація у людей з окупованих та прифронтових територій. На відміну від мешканців деокупованих або підконтрольних Україні територій, вони де-факто не можуть скористатися державними програмами на кшталт «єВідновлення» через недосконалість законодавства та механізмів дистанційного обстеження.

Поселення для ВПО з окупованих та зруйнованих міст — як от «Бахмут-Гоща» на Рівненщині чи житловий квартал для маріупольців у Білій Церкві — стають однією з відповідей на гострий дефіцит житла для цих категорій переселенців. 

На перший погляд, така модель розселення виглядає логічною й гуманною. Люди, які втратили дім, отримують можливість жити поруч із земляками, зберегти соціальні зв’язки, звичне культурне середовище та відчуття «своїх». Але разом із цим з’являється інше питання — чи не перетворяться такі квартали для ВПО на «гетто переселенців», де люди роками житимуть у стані тимчасовості, замкнені у власній травмі й відокремлені від решти міста?

Property Times разом з експертами розбирався, де проходить межа між збереженням ідентичності та консервацією травми.

Повертатися чи інтегруватися?

За даними Агентства ООН у справах біженців, більшість українських переселенців усе ще сподіваються повернутися додому. Згідно з опитуванням УВКБ ООН за 2024 рік, 73% ВПО або планують, або сподіваються повернутися в майбутньому.

При цьому наміри людей сильно залежать від того, звідки саме вони виїхали. Ті, хто залишився в межах свого регіону, мають значно вищу надію на повернення. Люди ж із окупованих територій значно рідше говорять про повернення у короткостроковій перспективі — таких лише 1%, хоча 69% все одно сподіваються колись повернутися.

«Надія на повернення є вищою серед літніх людей, сімей із дітьми та тих, хто має неушкоджене житло у своєму місці походження», — уточнює Ірина Тимчишин, речниця Агентства ООН у справах біженців в Україні.

УВКБ ООН також фіксує ще одну тенденцію: більшість людей, які евакуюються з прифронтових районів, намагаються залишатися максимально близько до рідного регіону. Наприклад, переселенці з Донеччини часто залишаються у Дніпропетровській чи Харківській областях, сподіваючись, що зможуть повернутися додому, коли це стане можливим.

Але паралельно відбувається інший процес — поступова інтеграція людей у нові громади.

За даними Міжнародної організації з міграції, у довгостроковій перспективі 37% внутрішньо переміщених осіб, опитаних МОМ у січні-березні 2026 року, повідомили про намір інтегруватися в місці нинішнього проживання, тоді як 42% висловили бажання повернутися. Ще частина не визначилися щодо свого майбутнього.

Запити всередині самих громад також неоднорідні. Бахмутська адміністрація за результатами передпроєктного дослідження «Спільне бачення нового дому» (проводилося ГО «Бахмутська фортеця», ГО «Антикризовий медіацентр» та урбаністичною коаліцією «Ro3kvit», представлено у січні 2026 року) зазначила: частина людей прагне проживати поруч із земляками, інші — інтегруватись у приймаючі громади та самостійно визначати своє місце проживання без акценту на статусі ВПО.

МОМ також зазначає: чим довше триває переміщення, тим сильніше зростає готовність людей інтегруватися у нову громаду. Натомість нещодавно переміщені люди частіше розглядають подальший переїзд або повернення.

Евакуація — це не лише про втрату дому

Життя між двома реальностями формує складний психологічний стан. Людина не може повернутися, але й не завжди готова визнати нове місце своїм домом.

Координаторка Програми психологічної допомоги та протидії насильству БФ «Право на захист» Юлія Скорих пояснює: для більшості людей громада — це не просто місце на карті.

«Громада — це важлива соціальна система, коло “своїх”, в якому можна знайти опори: у визначених соціальних ролях, відчутті приналежності, безпеки та передбачуваності. Коли ми змушені покинути рідне місто чи село, ми втрачаємо й дім, але й персональну мережу соціальних зв’язків. І це може переживатись як повноцінна втрата, навіть якщо будинок не зруйновано, і наші близькі живі та здорові», — пояснює вона.

На питання «що відбувається з людиною в евакуації» можна дати одну коротку відповідь — втрата.

Ця втрата, за словами психологині, часто супроводжується хронічною тривогою, депресивними симптомами, дезорієнтацією та відчуттям «я більше ніде не свій». Особливо складним є те, що люди не мали вибору — вони були змушені залишити свої домівки через війну.

За даними МОМ, 33% ВПО, опитаних у жовтні-грудні 2025 року, зазначили, що відчували пригнічення, депресію чи безнадію майже щодня впродовж двох тижнів до інтервʼю, ще 10% — приблизно половину часу.

І тут постає питання: яким має бути нове житло для ВПО, аби воно допомагало людям відновлювати життя, а не закріплювало відчуття тимчасовості та виключеності?

Чому громади хочуть жити разом

Для багатьох людей проживання поруч із земляками має стабілізуючий і навіть терапевтичний ефект, пояснює Юлія Скорих. Це дає відчуття споріднення, підтримки, спільної мови досвіду та знижує рівень ізоляції. «Людині важливо бути серед тих, кому не потрібно пояснювати власний біль», — коментує психологіня.

У Бахмутській міській військовій адміністрації на запит Property Times відповіли: для бахмутян важливим залишається збереження соціальних зв’язків, культурної ідентичності та можливість жити поруч із людьми зі свого міста.

Можливість реалізації проєктів компактного проживання Бахмутська МВА розглядає як один з механізмів підтримки мешканців, які через війну були вимушені залишити свої домівки. 

Наразі триває практичне обговорення спільного проєкту Бахмутської та Гощанської громад на Рівненщині щодо будівництва житлового кварталу «Бахмут Гоща». Завершення проєктування першої черги планується до кінця вересня 2026 року. Проєкт передбачає будівництво три- та чотириповерхових житлових будинків орієнтовно для 1 200 мешканців з необхідною інфраструктурою — укриттями, зонами відпочинку, дитячими й спортивними майданчиками, паркувальними місцями. Також опрацьовується інтеграція елементів бахмутської ідентичності в архітектурний та громадський простір, зазначають в Бахмутській МВА.

Координаторка Програми психологічної допомоги та протидії насильству БФ «Право на захист» зазначає, що попри терапевтичний ефект, такі формати поселення несуть певні ризики: «Існує небезпека, що таке комʼюніті може "застрягати" у постійному проживанні травми — коли вся взаємодія зводиться до обговорення втрат чи очікування повернення. Тоді адаптація до нового життя ускладнюється. Це посилює синдром відкладеного життя в очікуванні завершення війни».

Тривале утримання статусу переселенця має наслідки. «Статус переселенця ніби тримає нас у тимчасовому горщику. Коли він стає не тимчасовим етапом, а основою ідентичності, людина може роками жити у відчутті нестабільності та "тимчасовості власного життя". Це виснажує, впливає на здатність планувати, інтегруватися у нову громаду та формувати довгострокові звʼязки», — пояснює Скорих.

Тому важливо не саме компактне проживання як таке, а те, чи сприяє це руху далі, зазначає фахівчиня: відновлювати суб’єктність, будувати нові соціальні зв’язки, працювати, навчатися, планувати майбутнє. 

Громади розглядають різні варіанти розселення, і не лише на рівні органів місцевого самоврядування, а й у співпраці з громадським сектором. Зокрема, ГО «Бахмутська фортеця», ГО «Антикризовий медіацентр» та урбаністична коаліція «Ro3kvit» з весни 2025 року реалізовували проєкт, спрямований на пошук довгострокових рішень у сфері житла для мешканців Бахмутської громади. У січні 2026 року були представлені результати передпроєктного дослідження «Спільне бачення нового дому». 

У межах ініціативи було проведено масштабне опитування мешканців Бахмутської громади для вивчення потреб бахмутян щодо майбутнього житла та формування комфортного середовища для проживання. Дослідження засвідчило, що для людей важливими є не лише житлові умови, а й доступ до медицини, освіти, роботи, транспортного  сполучення, безпечного середовища та якісної інфраструктури. 

Учасники дослідження окремо увагу приділяли важливості збереження соціальних зв’язків і підтримки всередині громади. Водночас, як вже зазначалося, запити людей не є однаковими.

«Частина людей прагне проживати поруч із земляками, інші — інтегруватися у приймаючі громади та самостійно визначати своє подальше місце проживання без акценту на статусі внутрішньо переміщеної особи», — йдеться у відповіді адміністрації.

Фактично це і є головна дилема української житлової політики щодо ВПО: як поєднати потребу у спільноті та підтримці — з необхідністю інтеграції у нове місто?

Ризики гетто

Україна не перша країна, яка намагається вирішити проблему глобального внутрішнього переміщення через будівництво окремих поселень. 

Грузія пройшла через дві хвилі масового внутрішнього переміщення — у 1990-х роках після конфліктів в Абхазії та Південній Осетії, і у 2008 році після Російсько-грузинської війни. Реакція держави, на перший погляд, виглядала як системна: з донорською підтримкою уряд збудував нові поселення вздовж адміністративної лінії розмежування.

Але результат виявився невтішним. Як зафіксувало видання Researching Internal Displacement, нові поселення тримали ВПО в ізоляції від суспільства, з мінімальними можливостями для зайнятості, сталого заробітку та доступу до базових послуг. Найбільше поселення для ВПО — Церовані — стало символом цієї проблеми. Поселення було зведене в 2008 році за рекордно короткі строки, тут знайшли прихисток близько 2 000 сімей, й попри те, що Церовані з формату тимчасового табору переросло в невеличке містечко з асфальтованими дорогами, дитячими садочками, школою, воно  лишилося депресивним через високий рівень безробіття тощо. 

Загалом більшість зареєстрованих ВПО Грузії так і не розвинули відчуття належності до нових громад — особливо старше покоління, для якого питання повернення залишалося пріоритетом десятиліттями (euneighbourseast.eu).

Голова ГО «Рада з урбаністики Києва» Віталій Селик вважає цей досвід важливим для України. «Люди отримали дах над головою, але не отримали економіки, роботи й перспектив», — каже він про грузинські поселення.

Експерт наголошує, що Україна має винести з цього дуже практичний урок: не можна вирішувати проблему ВПО лише квадратними метрами. «У нас є і власні приклади. На Запоріжжі досі є модульне містечко для переселенців, створене як тимчасове рішення ще у 2014–2015 роках. Воно вже руйнується від часу і люди не знають, що робити далі. Вони не інтегровані з місцевими. Тимчасове житло фактично стало постійним. Це показує, що швидкі гуманітарні рішення без довгострокової стратегії інтеграції можуть законсервувати проблему на десятиліття. Людям потрібне не лише житло, а нове місце в економіці та житті громади», — коментує  Віталій Селик.

Григорій Мельничук, декан факультету архітектури, будівництва та дизайну НАУ, вважає, що в Україні ризик повторення сценарію, подібного Грузії, є цілком реальним, якщо громада не залучена до планування — як переселенці, так і місцеві мешканці. Експерт наводить ще один показовий приклад компактного поселення людей з певним соціальним статусом:

«Квартал Прьюїт-Айгоу у американському Сент-Луїсі, де збудували 33 багатоквартирних будинки для людей з низькими доходами. Хто був більш успішним — намагався переїхати звідти. Кілька років такого негативного відбору — і квартал став осередком злочинності. За 15 років після побудови будинки розселили та підірвали вибухівкою. Ризик формування гетто є реальним, якщо на умовному вʼїзді в район висить банер "Квартал маріупольців" — і за цим знаком немає реальної участі людей у творенні свого середовища».

Інтеграції замість сегрегації

На думку Григорія Мельничука, ефективною альтернативою є партисипативне планування — як у Швейцарії та Німеччині, де спільнота-кооператив спочатку розробляє концепцію майбутнього будинку, а муніципалітет за результатами конкурсу надає землю чи ресурси. «Це вже є справжня згуртована спільнота, звідки не прагнутимуть переїхати — а навпаки, долучитися», — зазначає експерт.

Для правильної інтеграції й уникнення сегрегації, потрібно відповісти на питання:  що взагалі робить житло для ВПО відмінним від звичайного соціального? 

«Звичайне соціальне житло відповідає на одне питання: як забезпечити людину доступними квадратними метрами. Житло для ВПО має вирішувати значно ширше завдання: допомогти людині адаптуватися до нового міста, відновити щоденні сценарії життя і не опинитися в ізоляції від міського контексту, — пояснює Микола Морозов, головний архітектор Archimatika. — Саме тому найважливіше тут — уникати логіки сегрегації. Окремі комплекси, спеціальні квартали, модульні містечка на околицях — це шлях до анклавів, які існують паралельно до решти міста». 

Експерт є прихильником так званої розосередженої поквартирної моделі — коли квартири для ВПО розпорошені по звичайних будинках у різних районах, не окремим під'їздом і не окремим корпусом, а просто квартирами серед інших квартир. «Саме так працює реальна інтеграція: через спільний двір, під'їзд, сусідство, щоденний міський ритм. Нові соціальні зв'язки тут формуються природно, без спеціальних програм».  Микола Морозов звертає увагу, що  навіть для у транзитного житла має бути зв’язок з містом, і проєктувати його так, ніби воно справді буде тимчасовим — небезпечно, адже в кризових умовах тимчасове дуже швидко стає постійним .

Схожу думку висловлює й Віталій Селик: «Нове житло для ВПО потрібно “вшивати” в існуючу тканину міста, а не створювати окремі поселення. Найкращий підхід — це точкова забудова, змішані квартали та соціальна оренда в різних районах міста. Люди мають жити поруч із місцевими мешканцями, а не в окремих “містечках переселенців”. Так працює більшість сучасних європейських моделей соціального житла. Паралельно потрібно планувати зайнятість: якщо це працездатні люди — створювати робочі місця та програми перекваліфікації; якщо люди старшого віку — підтримувати соціальні центри, клуби та локальні спільноти».

Моделі фінансування

Сьогодні значна частина житлових проєктів для ВПО в Україні реалізується за підтримки міжнародних організацій та донорів. 

УВКБ ООН вже реалізує кілька підходів в Україні: ремонт комунальних будівель під тимчасове житло (понад 460 сімей заселились до відремонтованих квартир), підтримка придбання або оренди будинків у сільських громадах (понад 1 100 обʼєктів), а також Ініціатива підтримки оренди — майже 3 000 сімей отримали покриття витрат на оренду та комунальні послуги на шість місяців. За словами Ірини Тимчишин, відремонтовані будівлі після можливого повернення частини переселенців продовжуватимуть функціонувати як фонд соціального житла для інших вразливих груп.

Благодійний фонд «Житло для ВПО», як один з локальних фондів, що залучають іноземних донорів для реалізації проектів соціального житла спільно з громадами за 3 роки змогли залучити майже 2 млн євро та реалізували 2 проєкти реконструкції комунальних об'єктів, на 19 та 14 квартир для родин ВПО. Наразі команд вже погодила наступний проєкт у селищі Ставище на 40 квартир та гарантували фінансування у сумі 1,4 млн євро. «Але подібні проєкти все ще точкові та закривають лише незначну частину потреб», — зазначає Ольга Єрошенко, президентка та засновниця БО «Благодійний фонд «Житло для ВПО» .

Бахмутська адміністрація паралельно веде кілька регіональних проєктів: реконструкція амбулаторії під житло для ВПО у Софіївці Дніпропетровської області; проєкт у Кропивницькій громаді спільно з NEFKO та Кропивницькою міською радою. «Постраждалі від війни громади фактично змушені одночасно шукати партнерів, інвесторів і донорів для реалізації таких ініціатив», — констатують у адміністрації, наголошуючи на потребі системної державної політики.

Експерти наголошують: міжнародна допомога не може бути єдиною основою системи. Віталій Селик звертає увагу, що донори та бізнес часто мають обмежений горизонт участі. Найреалістичніша модель фінансування, на думку експерта, — це співфінансування держави, громад, міжнародних донорів та самих мешканців. «Житло має ставати у власність держави, або муніципалітету. Водночас людина не повинна отримувати його повністю безкоштовно. Вона має оплачувати комунальні послуги та символічну оренду — це формує відповідальність за простір і зменшує ризик деградації житла. У багатьох європейських країнах соціальне житло працює саме як модель доступної оренди, а не безкоштовної передачі у власність. Також важливо впроваджувати страхування житла та чіткі правила користування: хто має право проживати, за яких умов договір продовжується або припиняється. Соціальне житло має бути не гуманітарною акцією, а довгостроковою державною політикою», – розгортає свою думку Селик .

Григорій Мельничук виокремлює кілька паралельних фінансових треків. Для тих, хто має власні кошти або кредитоспроможність, — кооперативне будівництво з пільговим кредитуванням. Для вразливих категорій — різні форми соціального житла, субсидії на оренду, ваучери. Для залучення бізнесу — схема «девелопер будує, держава субсидує частку квартир». Щодо первинного фонду соціального житла — очікування на міжнародних донорів, але без права приватизації, аби житло залишалось у фонді й служило наступним потребуючим.

«Держава може кредитувати придбання або оренду квартири на пільгових умовах, покривати частину вартості через субсидії або ваучери. Ще одна робоча схема — девелопер будує звичайний житловий комплекс, де певна частка квартир резервується під ВПО з відповідним державним фінансуванням. Решта продається на ринкових умовах. Жодного відчуття «спеціального об'єкта» — звичайний будинок, різні мешканці. Конкретна модель фінансування може бути різною, принцип незмінний: людина потрапляє у звичайний ринок житла, а не у паралельну систему для переселенців», — підсумовує Микола Морозов.   

Питання забезпечення житлом людей, які втратили домівки на тимчасово окупованих територіях, потребує комплексних рішень на державному рівні та широкої міжнародної підтримки, вважають в Бахмутській МВА. Рішення щодо того, де і в який спосіб реалізовувати житлові проєкти для ВПО, мають ухвалюватися у взаємодії держави, органів місцевого самоврядування, міжнародних партнерів, донорських організацій і самих громадян. «Саме такий підхід дозволяє враховувати як потреби людей, так і можливості приймаючих громад та наявні ресурси» , — йдеться в офіційному коментарі адміністрації для Property Times.  

Ідентичність і право на повернення

Для відновлення ідентичності фізичне повернення, безперечно, важливе, але не є обовʼязковою умовою, вважає Юлія Скорик. «Вирішальним стає відчуття належності: бути серед "своїх", мати спільноту, де збереглися мовні, кулінарні, культурні традиції рідного регіону. Для психічного здоровʼя важливо дбати про цінності — і формування власної ідентичності якраз про них», — додає фахівчиня.

Право на повернення в практичному вимірі — це також дискусійне питання, особливо для тих громад, чиї міста та села знищені вщент. В коментарі для Property Times Бахмутська МВА так пояснила власне бачення: «У практичному вимірі право на повернення для громади, місто якої зазнало масштабних руйнувань, означає не лише можливість фізично повернутися на рідну територію, а насамперед створення умов для безпечного, гідного та сталого життя людей після завершення бойових дій. Йдеться про комплексний і тривалий процес, який потребує координації держави, місцевого самоврядування та міжнародних партнерів.

Передумовами такого повернення є насамперед безпекові гарантії — деокупація території, гуманітарне розмінування та мінімізація воєнних ризиків для цивільного населення. Не менш важливим є відновлення критичної інфраструктури. Без базових умов для життя повернення людей у громаду є неможливим.

Окремим напрямом залишається житлове питання. У практичному вимірі це може включати державні та міжнародні програми компенсацій, механізми відбудови пошкодженого житла, пільгове кредитування, а також будівництво нового житла для мешканців, які втратили свої домівки. Важливим аспектом є й економічне відновлення території — створення умов для роботи підприємств, розвитку малого й середнього бізнесу, відновлення ринку праці та можливостей для самозабезпечення людей.

Також йдеться про екологічну та гуманітарну безпеку: розбір завалів, очищення територій від небезпечних предметів і токсичних наслідків бойових дій, відновлення документації та правового супроводу громадян щодо компенсації завданих збитків».

І головне, що для бахмутян право на повернення має також важливий людський і ціннісний вимір — це право зберігати зв’язок зі своєю малою батьківщиною, пам’яттю про рідне місто та можливість у майбутньому самостійно визначати, чи готові вони повернутися в Бахмут після створення безпечних умов для життя.  

Універсальної відповіді не існує

Україна лише починає формувати довгострокову житлову політику для мільйонів людей, які втратили свої домівки через війну. І головний виклик тут — не лише забезпечити квадратні метри, а створити умови, за яких переселенці не почуватимуться людьми «на паузі». Досвід інших країн показує: житло без інтеграції, роботи, соціальних зв’язків і відчуття майбутнього ризикує перетворитися на нову форму ізоляції. 

Універсального правильного сценарію не існує, але є підходи, які працюють краще за інші, зазначає Микола Морозов й наводить приклад інтеграції українців в Німеччині:  «На початку повномасштабного вторгнення до Німеччини прибуло понад мільйон українців. Вже у грудні 2022 року 74% з них жили в орендованих квартирах і будинках — і лише 9% у державних колективних притулках для біженців. На початку 2023 року майже четверо з п'яти біженців мешкали у приватному житлі, а кількість тих, хто планував залишитись у Німеччині довгостроково, наближалася до половини. Ці дані зафіксовані у масштабному спільному дослідженні BAMF, IAB та DIW Berlin — першому репрезентативному опитуванні українських біженців у Німеччині. Детальний аналіз першої хвилі з розбивкою по типах житла опублікував польський дослідницький центр OSW. Зв'язок очевидний: люди, які живуть у звичайних квартирах серед міста, інтегруються — і залишаються».

Тож питання житла для ВПО сьогодні виходить далеко за межі будівництва нових осель. Від того, чи зможе Україна поєднати підтримку спільнот із повноцінною інтеграцією людей у нові міста, залежить не лише комфорт переселенців, а й те, чи не з’являться в країні нові «міста тимчасовості» на десятиліття вперед. 

Фото: проєкт «Бахмут-Гоща» від Метінвест