Property Times Інтерв'ю

Війна триває вже 11 рік, українці щодня продовжують боротися за свою свободу. Серед тих, хто взяв зброю до рук, є й жінки — колишні підприємиці, які у мирний час будували свій бізнес.

Про виклики у розвитку SQM Experts, свій досвід у традиційно «чоловічому» середовищі, трансформацію поглядів на сексизм та систему в армії, а також про навички, які допомагають залишатися в ресурсі та про поради роботодавцям щодо роботи з ветеранами Property Times поспілкувався з Женею Баглай — партнеркою SQM Experts, досвідченою експерткою у сфері девелопменту та солдаткою. 

РТ: Ваша агенція SQM Experts тимчасово на паузі. Які були найбільші виклики при її запуску та розвитку? Які плани щодо повоєнного періоду, чи плануєте рестарт?  

Ж. Б.: Бренд SQM Experts зʼявився на ринку у 2005 році, має довгу і заплутану історію успіхів і невдач, експериментів та змін. Бренд зародився скоріше імпульсивно, розвивався органічно, а виклики здавались цікавими та амбітними челенджами, тому сприймались зі спортивним азартом. 

Складним і важким було повернення на ринок у 2017 році після втрати позицій, а ключем до повернення було визначення чіткої стратегії розвитку і насправді дуже важка робота. Найскладнішим викликом було саме встояти від спокуси йти на компроміси, які мали б принести швидкі результати в короткостроковій перспективі, але при тому шкодили стратегії розвитку, а головне — цінностям.  

Я планую, а точніше — мрію, повернутися до тієї сфери діяльності, яку правильніше назвати справою життя, ніж просто бізнесом. 

Скоріше за все, це не буде рестартом у звичному розумінні повернення до стандартної консалтингової практики, і лише частково пов’язане з подіями повномасштабної війни. Ці процеси дозрівали задовго до вторгнення. Я давно усвідомила, що хочу і можу переходити від точкового консалтингу до девелопменту, проживаючи весь процес створення проєктів, а можливо, й беручи участь у property management. Перші кроки в пошуках нової, правильної форми бізнесу я зробила ще до вторгнення, однак робота над поточними проєктами не дозволяла виділити достатньо ресурсів навіть для роздумів, аналітики та структурування ідей і планів. 

За останні три роки у мене було достатньо часу для роздумів і планування. Був період, коли всі подальші дії та кроки до мети здавалися мені сформульованими максимально чітко — просто бери й роби. Проте з часом я відклала планування, зосередившись на важливішому: підтримці власного ресурсу, збереженні мотивації мріяти про майбутнє навіть після війни, зокрема про розвиток бізнес-процесів. Я не відмовляюся від своїх планів, але повернуся до них — можливо, сподіваюся — колись. Принаймні тому, що поки не бачу перспектив повернення до цивільного життя в якісь зрозумілі строки. Тим більше, що охочих замінити нас тут, схоже, не так уже й багато. 

РТ: Ваша кар’єра в нерухомості розвивалася в середовищі, яке традиційно вважається “чоловічим”. Чи стикалися Ви з упередженням через стать? Як це впливало на ваш шлях у бізнесі? 

Ж. Б.: Я ніколи не вважала своє бізнес-середовище чоловічим і ніколи не бачила і не відчувала сексизму в бізнесі: ти або вартий чогось як професіонал, або ні. Абсолютно незначні моменти, з якими доводилось стикатись, говорили виключно про консерватизм кількох конкретних людей і могли викликати лише посмішку і веселі коментарі. До того, як потрапила в армію, я була абсолютно впевнена, що сексизму в Україні не існує, а всі розмови про нього є скоріш спекуляціями на тему.  

Тож коли я раптом, м’яко кажучи, випала зі звичної бульбашки й зони комфорту, це стало для мене щирим і доволі сильним здивуванням. За три роки я пройшла через багато ситуацій, які суб’єктивно були для мене неприємними, а об’єктивно — неприйнятними для сучасного цивілізованого світу. Деякі з них суттєво вплинули на моє життя. Добре, що саме на життя, бо ставки тут максимально високі.

За цей час в армії я багато аналізувала тему сексизму та витоки ставлення до жінок у війську. І дійшла висновку: головна проблема поганого ставлення до жінок — самі жінки. Не всі, безумовно, але, з мого досвіду, більшість. Стереотипи про жінок в армії, на жаль, мають значно більше підтверджень, ніж спростувань. Саме тому моя особлива повага — тим, хто ці стереотипи ламає.

Тепер я готова провести паралель із бізнесом. Хочеш рівного ставлення й однакових прав? Доведи, що готова працювати на рівних. Все просто. В бізнесі це відбувається настільки органічно й природно, що лишається майже непомітним.

РТ:  Ви маєте значний досвід управління в бізнесі. Чи допоміг він вам у війську? Які навички виявилися найбільш корисними?

Ж. Б.: О, це питання найцікавіше. Про нього можна говорити довго й ґрунтовно, розкриваючи величезну проблему добровольців в армії — консервативній, відверто «совковій» структурі, відсталій у розвитку й нездатній до адаптації. Є винятки — окремі підрозділи, а точніше, окремі люди-титани, яким вдалося адаптувати й змінити хоча б частину цієї системи. Але загалом структура не має інструментів для адекватної оцінки цивільних, які прийшли не служити, а воювати. 

Так, мій управлінський досвід у бізнесі безумовно допоміг, допомагає і, сподіваюся, продовжить допомагати мені та тим, хто поруч. Ба більше, мій професійний бекграунд залишається цінним навіть попри те, що вже три роки я перебуваю в армії у рядовому званні й на рядових бойових посадах.

Водночас цей досвід мало чим допомагає самій армійській системі. Максимум, що мені тут можуть запропонувати, — це штабна посада. Кажуть, що в штабі я б принесла більше користі, змінювала систему, але це не так. Армія не зацікавлена в змінах, людина без «лички» не може нічого змінити.

Система не здатна, не вміє та не хоче користуватися бекграундом цивільних людей, які прийшли до армії добровольцями, принесли сучасний досвід та знання. Є поодинокі випадки, але це виключення, які підтверджують правила. 

У мене навіть є можливість застосовувати конкретні практичні знання й професійні навички: рекогносцировка та вибір вогневих позицій — це буквально багатофакторний аналіз транспортної й пішохідної доступності ділянки з додаванням елементів екстремальної фізичної активності, де 20-річний досвід роботи з картами виявився дуже доречним.

Я також вважаю, що мій досвід за останні три роки стане для мене опорою в майбутньому бізнесі. Принаймні у питаннях стійкості до стресу та емоційної стабільності. Думаю, на війні я стала кращою версією себе.

РТ: Як вам вдається тримати себе в ресурсі, що вам допомагає ? 

Ж. Б.: Я прийняла рішення. Давно. Одразу. Ще до першого виїзду, коли навіть не знала, що на мене чекає. Очікування в невідомості — насправді найстрашніший період.

Я вирішила, що збережу свою психіку. За будь-яку ціну. Від мене не залежить, чи зможу я вберегти руки й ноги, але психіка — це моя відповідальність.

І я не збираюся чекати кінця війни, щоб почати над цим працювати. Я працюю щодня. 

Я майже повністю мінімізувала кількість новин. А ще прийняла й оголосила всім своє правило: я не дивлюся відео, де щось погане трапляється з нашими (українцями). Це правило в нашій групі: яким би показовим і корисним для аналізу помилок не був такий ролик, я його не дивитимусь.

Я дійшла висновку: краще не побачити якусь технічну деталь, але зберегти холоднокровність настільки, наскільки це можливо. Будь-які відео про влучання в ворогів — без питань. 

Кожного разу, коли хтось підходить із телефоном, я зупиняю й одразу запитую, хто постраждав на відео. Колись я подивилася всього одне таке відео — і воно підняло в мені таку бурю гніву й ненависті, що я довго не могла впоратися з цим. Відтоді обмежую себе.

Насправді це щось із дитинства. Я могла спокійно дивитися фільми жахів, бойовики й кримінальну хроніку, але варто було в фільмі загинути собаці — і я ридала. Та яке там дитинство, кого я обманюю? Полтиник на горизонті, а я й зараз ридатиму в кінотеатрі. Якщо знаю, що в фільмі помре собака — просто не дивлюся його. Для мене це працює.

Побут. Я облаштовую побут, всюди в'ю гніздо. У яку б покинуту хату ми не заїжджали, я знімаю штори, килими, перу, прибираю всі поверхні доместосом, пересуваю меблі, організовую простір. Також купую шторки для душу, щоб зонувати приміщення, скатертини й навіть квіти в горщиках. У мене кілька пластикових контейнерів, наповнених посудом,  ми їмо з нормальних тарілок, використовуючи звичайні столові прибори. І заборонено користуватися «офіцерськими серветками» — туалетним папером за столом, звичайно, коли немає іншого виходу, ми їмо з мисок чи казанів і витираємо посуд папером, але лише тоді коли є хоч якась можливість організувати цивілізований побут, я це роблю.  

Новояз. Так сталося, що нас з напарником, з яким ми вже три роки разом, як команда, ніби змовившись, завжди уникали будь-яких військових термінів, тому створилась своєрідна нова мова в спілкуванні. Ми не використовуємо слово «побратим» — ми колеги. Одягти форму та броню — це «ввійти в образ». Поїхати на завдання — «поїхати на роботу». Повернутися з завдання — «повернутися додому». Мабуть, єдине слово, за яким нас можна ідентифікувати як військових, — це «плюс», воно непереборне. Позивні — лише в рацію та в робочих чатах. 

Нормальність за кожної нагоди. І, звісно, книги. Читати останнім часом технічно не виходить, зір падає, бракує освітлення. Але я постійно замовляю альбоми з живопису та графічного дизайну. Вони завжди замінювали мені музику. Надивившись досхочу, я відправляю альбом до домашньої бібліотеки й замовляю новий. Зараз у мене Іван Марчук.

Навіть з'явився перший плейлист у телефоні — вплив напарника. Хоча я так і не навчилася слухати музику сама, але іноді прошу його ввімкнути.

РТ: Питання щодо досвіду і навичок, які ви набули у війську, як їх можна буде застосувати при побудові бізнесу в цивільному житті?  

Ж. Б.: Можна поговорити про особистий досвід роботи над собою: посилення самодисципліни, організованості. Коли я тільки мобілізувалася, в підрозділі були переважно хлопці з досвідом АТО. На тренуванні я почула фразу, яка стала для мене особистою «формулою»: «прогавив — убили». Йшлося про якусь дрібницю. Хтось забув запальничку чи воду взяти, але в тому й суть.

Не те щоб я не була організованою людиною раніше, але є одне «але». Я ніколи не зривала строки здачі проєкту, але водночас частенько могла видавлювати залишки шампуню чи крему з тюбика, бо забувала вчасно замовити й купити. Стиль життя змінився суттєво і формула швидко допомогла мобілізуватись в організації побутових питань, покращила свої навички. 

А все ж таки, головним надбанням я вважаю підвищення стресостійкості в усіх аспектах. Побут на війні — суцільні труднощі. Найважчим для мене є навіть не самі побутові умови, а постійне, перебування в тісному просторі з іншими людьми. Це моє особисте пекло — відсутність можливості усамітнення. Я завжди багато часу проводила на самоті, фізично, це було не просто комфортно, а необхідно: 7 годин в машині в інше місто — супер , є можливість подумати. Цього більше немає, майже ніколи, не так важливо, хто саме поруч і наскільки вони тобі комфортні — іноді хочеться, щоб навколо не було нікого. Просто бісить присутність інших людей, тому ти вчишся і тренуєшся не біситись: максимально поважати чужий простір й звички, абстрагуватись, розуміти та усвідомлювати, що ти бісиш так само —  не своїми діями, а просто присутністю. Також намагатись зменшити свою присутність різними способами, яких не багато: не говорити по телефону з близькими, постійно мовчати, пробачати зриви тим, хто поруч, та тримати свої емоції при собі. Через важкий досвід я суттєво змінилась в стосунках з людьми. 

РТ: Які поради Ви б дали роботодавцям, які будуть працювати з ветеранами? 

Ж. Б.:  По-перше, хочеться, щоб допомога була щирою. Не для галочки, справжньою допомогою для тих, хто її потребує. Програма-мінімум для працедавців — не відмовляти ветеранам у роботі через їх бойовий досвід.  

Це сором, але подібне вже траплялось з бійцями АТО: декому відмовляли у працевлаштуванні відкрито, і таких історій я знаю багато. Часто чую від хлопців, що після війни їхній максимум — це робота таксистом.

Соціалізація й працевлаштування ветеранів вимагатимуть додаткових ресурсів. Це очевидно. Але так званий «економічний фронт» заборгував тим, хто несе на собі тягар війни. 

Також хотілось би, щоб люди, які не дотичні до війни, навчилися розрізняти «50 відтінків зеленого» й надавали пріоритетну допомогу тим, кому найважче, а не тим, хто ще на війні шукав собі зручні тилові посади. Для того, щоб допомога не перетворилася на щось на кшталт «знижки для ЗСУ» у тилових барбершопах, що слугує радше рекламою, ніж реальною підтримкою. 

Головне питання — кому насправді ця допомога адресована?

Ветеранам потрібна не благодійність і не жалість, а здорова, дієва підтримка. Вони пройшли настільки травматичний досвід, що повернення до нормального життя для них — це окрема битва.

Як це реалізувати на практиці? Бо УБД сам по собі не є показником.

Знаю, як би зробила я: спочатку відсіяла б і знайшла справді бойову людину у відділ HR, якій би довірила співбесіди й попередній відбір кандидатів. Особисто я доклала б  багато зусиль, щоб у працевлаштуванні пріоритет був у тих, хто пройшов бойовий шлях. Це мій особистий план.

Також мають бути задіяні психологи, безумовно, і для допомоги ветеранам, і для роботи з колективами.

Конфлікт у суспільстві вже існує, навіть якщо про це відкрито не говорять. Здорові чоловіки призовного віку, які зараз не воюють, — це саме ті, хто не прийшов на зміну виснаженим бійцям. Вони обрали перечекати, відсидітися за чужими спинами. Найпростіший для них вихід — уникати спілкування з ветеранами, закритися у своїй бульбашці.

Але я сподіваюся, що хоча б на організацію допомоги в тилу у цих людей вистачить сміливості. Вистачить сил поділитися місцем під сонцем, робочим місцем, можливостями, які вони облаштовували для себе, поки інші воювали.

Для Жені та її побратимів відкрито збір для купівлі баггі.
Такий транспорт є оптимальним для відновлення логістики до позицій: підвоз їжі, води, боєприпасів та евакуації поранених. 

Ціль: 500 000.00 ₴
Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/2GmK8vM6Lx
Номер картки банки
4441 1111 2889 8271