Соціальне житло: не лише стіни та дах

Григорій Мельничук,

декан факультету архітектури, будівництва та дизайну Національного університету «Київський авіаційний інститут»

Соціальне житло стало однією з ключових тем у контексті відновлення та розвитку громад — адже чимало міст, сіл та селищ стали вже не просто прихистком, а новим домом для багатьох внутрішньо переміщених осіб. Люди, родини намагаються вже не просто вижити, а й інтегруватися у соціум, але питання житла, вже постійного, лишається болючим.

Реалії — хаотичний тіньовий ринок оренди, практично без прав як винаймачів житла, так і власників. Так, ухвалено Закон України «Про основні засади державної житлової політики» — але попереду ще дуже багато підзаконних актів і, що найголовніше, немає бачення того, яким чином у нас раптом з’явиться фонд соціального житла. І, власне, яким він має бути.

Під соціальним житлом у нас розуміють дуже багато абсолютно різних соціальних і економічних моделей. Найперший стереотип, від якого варто відійти — що це безкоштовний прихисток. Коли мова саме про прихисток — це про табори, не лише у формі наметів (під відкритим небом чи всередині будівель), модульних (контейнерних) містечок. Останні – це не житло, це прихисток, тимчасовий (станом на початок 2022 року кілька таких містечок з 2014 року лишалися заселеними).

Прихистками, вже не колективними, а індивідуальними є кризові помешкання для випадків складних життєвих обставин — як елемент соціальної інфраструктури, особливо у випадках фізичного чи психологічного насилля у родинах. Але це теж не просто «стіни і дах», як і у випадку таборів, так і тут не лише будівлями і постачанням, а й людьми мають опікуватися соціальні служби.

Соціальне житло — не зовсім те саме, що муніципальне житло. Коли наводять приклад Відня, де значна частка населення проживає не у власному приватному житлі, а орендному, що переважно належить міській громаді, це насамперед про інструмент активної житлової політики. В Україні сам термін «житлова політика» з’явився нещодавно, до цього питання житла було облишено на поталу напівтіньового ринку з суто ринковими «правилами».

Але муніципальне житло може бути потужним інструментом міської політики загалом, не суто житлової. Сама природа орендного житла передбачає вищий рівень просторової мобільності: людина може обрати помешкання ближче до роботи, суто з точки зору щоденних витрат часу та коштів на проїзд. Змінилася робота — змінилося й помешкання. Чиста економіка.

З іншого боку, муніципалітет може стимулювати проживання в певному районі людей за певними ознаками – наприклад, фахівців певних професій (медиків, пожежних, двірників тощо). Ці люди потрібні навіть у найдорожчих районах, так, їх можна залучати через транспорт, але краще через житло, адже це надає соціальної різноманітності району замість перетворення на заможне гетто.

Або ж муніципалітет може стимулювати проживання сімей з дітьми у певному районі – бо тут гарна давно сформована освітня інфраструктура, але дітей обмаль. Теоретичні ідеалізації? А ось ні, в Україні вже зараз деякі маленькі сільські громади викупають занедбані садиби і залучають родини з дітьми (часто з правом викупу садиб), аби зберегти місцеву школу, а отже і робочі місця місцевих освітян.

Якщо ж розширити рамку і узагальнити, то житло як таке є базовим елементом міста, населеного пункту як соціально-економічно-просторової системи. І організація простору так само важлива, як соціально-економічні процеси. Архітектура насправді почалася не тоді, коли почали зводити величні храми, а коли придумали стіну — штучне фізичне розділення простору, балансування приватності і публічності.

Співжиття поруч породжує довіру, а довіра — ті самі соціосистемні функції, безкоштовні за своєю природою, які часто заміняє дороговартісна інфраструктура. Добросусідство і люди у дворі і на вулиці «працюють» набагато краще за відеокамери та поліцейських. А людина по сусідству у критичний момент врятує швидше, аніж «швидка допомога» чи команда рятувальників.

Разом з тим, у нашому пострадянському суспільстві й досі лишаються травми про комуналки і гуртожитки, а в архітектурі — пережитки модерністського стилю ХХ століття, який хоч і допоміг вирішити житлову кризу з точки зору «стін та даху», але створив низку соціальних та економічних проблем, розглядаючи людей як ідеалізовані одиниці.

Концепція «Місто як машина для життя» Ле Корбюзьє розбилася об реалії соціуму — ми всі різні, але саме коли ми різні, ми і формуємо гармонійний соціум. Гармонійний район, місто, село не з точки зору естетики широких проспектів чи однокольорових парканів, а насамперед стійкої громади для буденного життя.

Ідеалізовані соціально-економічні теорії ХХ століття породили поняття «економічна людина» — ідеалізована одиниця з точки зору праці та споживання. Так само модернізм в архітектурі і містобудуванні породив поняття «нормальна квартира» — типове помешкання для ідеалізованої нуклеарної сім’ї з двома дорослими і двома дітьми. За таким принципом заперечення різноманіття будувалася більшість житла ХХ століття, що й зараз формує основу житлового фонду країни.

«Нормальні квартири» вбивають самотніх у містах, і економічно, і часом буквально. «Одноповерхова мрія» часом обходиться родинам у 30-40% бюджету або й лишає без доступу до робочих місць. «Містечка переселенців» чи райони «соціального житла», в сенсі для людей зі складними життєвими обставинами, з часом перетворюються на місця концентрації бідності і неблагополуччя.

Тож соціальне житло — це насамперед про різноманіття соціальних, економічних, просторових рішень і їх збалансоване поєднання, про перехід від розуміння житла як «стіни та дах», «власний куток» – до більш гнучких, адаптивних моделей, з розумінням особливих потреб кожної людини у різні періоди життя, за різних обставин. По-справжньому соціальне житло може стати основою оздоровлення суспільства і багато в чому через архітектурні і просторові рішення. Простір для справжнього життя — мінливого, різноманітного, динамічного — можливий.