Віктор Левіт, Zeus Ceramica: Якщо програємо економічну війну, тоді всі жертви будуть марними
5 травня 2023 року дві російські ракети Х-22 остаточно зруйнували надію на швидке відновлення одного з найбільших підприємств в Донецькій області — Zeus Ceramica. Це було вже друге влучання від початку повномасштабного вторгення рф. Перший обстріл заводу відбувся в липні 2022 року, тоді через атаку ракетами С-300 будівлі зазнали значних, але не критичних пошкоджень. Травнева цьогорічна атака спричинила руйнування, не сумісні з можливістю самостійного відновлення.
Завод Zeus Ceramica до 2022 року був провідним виробником керамограніту та плитки в Україні, щорічний обсяг виробництва сягав 4,5 мільйона квадратних метрів плитки, тут працювало близько 300 робітників. Напередодні війни завод отримав нове обладнання й готувався до запуску оновленої лінії. Але через воєнну агресію підприємство фактично втратило свої виробничі потужності, причому й досі виплачує кредит за обладнання, яке не встигло попрацювати й дня.
Це величезний удар не лише по самому підприємству, але й по економіці всього регіону.
Property Times поспілкувався з директором ПРАТ «Українська керамічна група», до складу якої входить завод Zeus Ceramica, Віктором Левітом про шляхи відновлення заводу, джерела фінансування й стратегію розбудови регіонів, які зазнали найбільших руйнувань.
РТ: Ваше підприємство вже не вперше потерпає від воєнної агресії, ви вже маєте досвід відновлення після пошкоджень через бойові дії. Розкажіть, як це було?
В. Л.: У 2014 році, на жаль, наше підприємство, зазнало пошкоджень, бо завод опинився між двома блок-постами — Нацгвардії та сепаратистів. Вся артилерійська перестрілка фактично велася по нашому заводу. Тоді сума збитків від бойових дій склала близько 3 млн євро, з яких 1,5 млн євро — це пошкодження будівель та обладнання і ще 1,5 млн євро — склад готової продукції, який згорів.
У 2014 році не було жодного механізму відшкодування збитків для бізнесу. Ми відновлювалися власним коштом. В жовтні 2014 року ми перезапустилися, і ще протягом 2016-17 років ми відпрацьовували ці гроші.
РТ: Маючи такий досвід, чи не було бажання спрацювати на випередження й спробувати релокувати завод до початку повномасштабної війни, адже в інформпросторі розганялася інформація, що росія готується до вторгнення?
В. Л.: У нас був доволі успішний період роботи з 2015 до 2022 року, навіть попри ковід, наші показники зростали, були високі продажі. Як і більшість українців, ми не вірили в широкомасштабну війну, здавалося, що це завершиться невеликим локальним конфліктом. Тому в 2021 році ми ухвалили, як тепер розуміємо, хибне рішення — інвестувати в розвиток ще 3 млн євро. Ми залучили кредитні кошти й інвестували в нове обладнання, яке б дозволило нам розширити ринок й наші можливості, збільшити експорт.
Zeus Ceramica до повномасштабного вторгнення
В грудні 2021 року ми закрили завод на реконструкцію, одна лінія продовжила працювати до кінця року. В січні 2022 року ми вже повністю зупинили виробництво, проводився монтаж нового обладнання, яке ми отримали з Італії. Тому на заводі працювали лише ремонтні служби.
Перші ракети до нас прилетіли в липні 2022 року. Загалом за те літо до нас прилетіло 4 ракети С-300, вони завдали серйозної шкоди, за нашими підрахунками, збитки складали 1-1,5 млн євро. При безпечних умовах роботи за таких збитків ми б могли запуститися вже восени 2023 року. Але на жаль, ракети, які влучили в завод 5 травня цього року, зруйнували ці надії.
В завод прилетіло дві ракети Х-22, які зруйнували два цехи. Отримані пошкодження досягли того масштабу й фінансових розмірів, які, на жаль, акціонери й підприємство самотужки не зможуть потягнути.
Наразі, попри небезпеку, триває розбір завалів. Попередні підрахунки показують, що збитки сягають 10-12 млн євро.
РТ: Хто розбирає завали?
В. Л.: Наші співробітники. До війни у нас працювало 280 людей. Але ми змушені були скорочувати людей й урізати зарплати. Станом на травень 2023 року у нас працювало 45 співробітників, з них 15 співробітників безпосередньо перебувають в Слов’янську.
Намагаємося зробити бодай щось власними силами. Але підходимо до того, що навіть розібрати завали власноруч ми не зможемо, потрібен підрядник, який має відповідну техніку: підіймачі, навантажувачі тощо. З будівлі зірвало всі сендвіч-панелі, не зрозуміло, що всередині, бо там все завалено. Спробуємо це все розібрати, щоб зрозуміти, що вціліло.
РТ: Чи вдалося щось вивезти?
В. Л.: У нас два заводи: Завод керамічних мас та ZEUS Кераміка, які мають спільних українських акціонерів та різних іноземних партнерів. Завод керамічних мас — це два бренди: «Керамічні маси Донбасу» та «Керамічна мануфактура Донбасу». «Керамічна мануфактура» випускає сходинки, кашпо, тобто вироби з керамограніту шляхом поєднання різних деталей. Невеличку частину «Керамічної мануфактури» зі штатом в 12 співробітників ми перевезли під Київ й продовжили виготовляти сходинки, кашпо, вази тощо.
РТ: Ви вивозили обладнання власними силами, чи вам сприяла влада?
В. Л.: Невелику фінансову допомогу на транспортування ми отримали.
Але треба розуміти, що релокація завжди має два оберти медалі. З одного боку, ми перевозимо й зберігаємо виробництво, а з іншого боку, що буде після війни? Якщо ця територія буде порожньою, там не буде робочих місць, звідти поїде молодь, там лишаться самі пенсіонери. То за що тоді ми воюємо?
Якщо йдеться про тимчасову релокацію — це одне питання, але якщо назавжди підуть останні підприємства, це смерть регіону. Після 2014 року в регіоні велика кількість підприємств відродилося, зайшло багато муніципальних та приватних інвестицій. Після цієї війни також потрібно якось залучати інвестиції.
РТ: Хто має над цим працювати і яким чином? Які кроки мають бути зроблені, щоб бізнес почав повертатися?
В. Л.: Висловлю свою думку як інвестора. Вся територія, яка знаходиться близько до кордону рф, є особливо ризикованою. Сподіватися на те, що конфлікт в кінцевій стадії швидко врегулюється, поки не доводиться. Відповідно, аби інвестувати в такі території, необхідні певні гарантії. Це можуть бути державні гарантії або страхування інвестицій, причому страхування саме з урахуванням воєнних дій. Для цього мають бути створені відповідні страхові фонди, але хто буде оператором цих фондів — велике питання.
Для інвестора важливо зрозуміти ризики і як вони будуть застраховані. Причому це однаково важливо для будь-якого інвестора — як маленького, так і великого.
Друге питання — відновлення підприємств. Цей процес потрібно розглядати в короткостроковій, середньостроковій та довгостроковій перспективі.
Щодо довгострокової, я впевнений, що рано чи пізно ми зможемо отримати компенсацію за зруйноване майно. Напевно, будуть створені відповідні фонди, через які можна буде отримати таку компенсацію. Але це станеться не швидко, підуть роки. На прикладі нашого підприємства, для того, щоб відновити роботу в короткостроковій перспективі, потрібні швидкі гроші. Мінімум нам треба полагодити стіни, дах й спробувати вийти на пуск хоча б якоїсь частини заводу, аби він генерував гроші й можна було залучити людей та виплачувати заробітну платню.
На другому етапі потрібно довгострокове фінансування для того, щоб повністю відбудуватися і запуститись. Якусь частину обладнання ми зможемо запустити за невеликі гроші, але все відновити на довоєнний стан, щоб працювали дві лінії, потрібне довгострокове фінансування за пільговими відсотками, яке видають міжнародні банки. Тільки так можна буде врятувати бізнес.
Врешті ми все одно маємо боротися за компенсацію, аби закрити ці кредити й компенсувати власні збитки. Бізнес зазнав великих втрат, і треба розуміти, що відновлення й компенсація — це не одне те саме. Відновитися можна за рахунок кредитів, але компенсація потрібна, аби погасити ці кредити.
Тому треба говорити про три стадії: короткострокове та довгострокове фінансування й компенсація.
Короткострокове фінансування може бути надано лише державними банками. Адже для приватних інвесторів та міжнародних організацій надвисокі ризики для надання кредитів. Такі ризики ми маємо взяти на себе разом з державою. Нам потрібно хоча б мінімально відновитися для того, щоб почати принаймні платити зарплатню й повернути людей, інакше через рік-два вже ніхто не повернеться. Тому має бути швидке фінансування від державних банків. Потрібен державний фонд, нехай й не дуже великий, саме на відновлення бізнесу.
Друга стадія — довгострокове фінансування, навряд державні банки зможуть підтримувати пільгові проценти довгостроково, тому тут мова йде про міжнародні фінансові установи. Має бути міжнародна структура, яка буде готова видавати кредити на довгі строки з нормальними європейськими чи американськими відсотками.
І вже потім компенсація. Але як це буде виглядати й працювати, поки що не зрозуміло.
РТ: Які кроки ви робите зараз?
В. Л.: Зараз нам важливо добитися короткострокового кредитування. Нам потрібно орієнтовно 160 млн грн, аби ми змогли почати генерувати певні гроші й платити людям. Це дало б нам термін на підготовку документів для отримання міжнародного фінансування. З цим питанням я звертаюся до депутатів, до Нацбанку, до Торгової промислової палати, це просто необхідно — отримати швидке фінансування. І ці ризики має взяти на себе держава.
РТ: Якщо ви отримаєте ці кошти, за яких умови ви зможете почати роботу?
В. Л.: Щойно зменшиться ризик ударів ракетами С-300, яких в армії рф дуже багато. Ми вважаємо, що це станеться тоді, коли лінія фронту відсунеться на понад 100 км. Навіть якщо ми повернемося до кордонів 24 лютого 2022 року, ми зможемо розпочати роботи.
РТ: Чи вже якісь натяки на те, що ви отримаєте таке фінансування?
В. Л.: Поки ні. Ми навіть до кінця не визначилися з сумою, яка нам необхідна, аби запуститися. Для цього нам потрібно розібрати завали.
Ми маємо визначити точну суму, адже ми не можемо взяти кредит, відремонтувати будівлю, але при цьому не запустити обладнання, тоді немає сенсу в ремонті будівлі.
РТ: Чи є у вас розуміння того, що з обладнання вціліло?
В. Л.: Ми плануємо з однієї лінії переставити обладнання на іншу, і врешті з двох заводів зібрати один. Певний план ми маємо, але нам потрібні фінанси. Приблизно, нам потрібно близько 3 млн євро для того, щоб запустити одну лінію. Готувати порошок для пресування плитки ми зможемо на Заводі керамічних мас, там обладнання більш-менш в робочому стані, постраждала лише сама будівля. Першочергово нам потрібно буде закрити стіни й дах, аби вода не потрапляла. А щоб зробити ці заводи такими, якими вони були до повномасштабної війни — ми розглядаємо вже другу стадію фінансування, або навіть третю — компенсацію.
РТ: Що з тим кредитом, який ви брали перед війною на нове обладнання?
В. Л.: Ми продовжуємо його сплачувати. Банк йде нам на зустріч, нам зробили реструктуризацію, за що ми дуже вдячні.
Ми встигли вивезти склад готової продукції, зважаючи на досвід 2014 року. Тож продаючи продукцію за складу, ми сплачуємо цей кредит. Також завдяки цьому нам вдалося втримати частину співробітників. Наразі, ми майже все вже розпродали.
РТ: Чи немає думки вивезти те обладнання, яке вціліло, й розпочати виробництво на новому місці?
В. Л.: Весь завод ми не можемо релокувати, бо там занадто багато обладнання, яке не транспортується. Плюс комунікації. Коли ми будувалися у 2005 році, ми витратили на підведення комунікацій — електрики, газу, води — 2,5 млн євро. Це перша причина.
А друга, мені здається, що така політика тотальної релокації бізнесу ущербна. Якісь невеличкі підприємства можна перевезти, а потім повернути, надаючи пільгові програми на повернення. А якщо релокувати великі підприємства, наприклад, якщо вивезти завод НКМЗ, то що буде з Краматорськом? Вже сьогодні якщо подивитися на Слов’янськ — молодь вся виїхала, залишилися здебільшого асоціальні елементи та пенсіонери. І постає питання — хто повернеться, хто буде жити в місті?
Держава вже зараз має задуматися, яким чином повернути туди людей. А люди приїдуть тільки тоді, коли будуть створені робочі місця, тому потрібно думати, як це зробити.
Потрібно придумати, як залучити туди інвесторів. Якщо цього не зробити, то це буде дике поле. Я б рекомендував звернути увагу на досвід Індії або Польщі, потрібно розміщувати там виробництво, яке приведе інвестиції.
Там має бути обов’язково розміщена армія, це дозволить привести в ці регіони молоді родини.
На жаль, деякі населені пункти вже немає сенсу відбудовувати. Наприклад, Бахмут, який вщент зруйнований. Туди вже точно не повернеться Завод шампанських вин, Кнауф, Lafarge... Думаю, нам потрібно звернути увагу на світовий тренд укрупнення міст. Створити агломерацію Слов’янськ - Краматорськ - Дружківка. Відбудовувати житловий фонд потрібно також в цих містах та між ними, де збереглися комунікації. Зробити ці міста комфортними для проживання, щоб завжди було цілодобове водо- та електропостачання, щоб були нормальні дороги, тротуари та інші соціальні складові. Немає сенсу відбудовувати розтрощені села. Можна побудувати приватні будинки для тих, хто втратив житло, ближче до цих міст. Потрібна стратегія комплексної розбудови.
Нам потрібно спочатку здобути воєнну перемогу, а потім економічну. Якщо програємо економічну війну, тоді всі жертви будуть марними.
Спілкувалася Ірина Настич
